Влада в Україні таки існує, попри ряд сумнівів у зв’язку з пасивною реакцією силовиків, виконувача обов’язків президента, ще й до всього головнокомандувача. Артикульовані сумніви кацапів – нас не турбують. Утім, до фінального дня президентської гонки, вона, укрвлада, у цьому ще дуже багато кого не переконала, і, імовірно, вже не переконає.
Ключовою помилкою «месіанства» Ющенка, після «другого пришестя» (перше, нагадаю, хто забув, було крісло Прем’єр-міністра, не враховуючи до того голову Нацбанку), було зовсім не фіаско з покращення трудових буднів малого і середнього українців - вже тепер-і-завтра, вже в Європі-і-Америці, вже-вже.. Не було такою і провал членства в НАТО, до того багаторазово обіцяний як такий, що неможливий «за цілком демократичної і проукраїнської влади «. Ні.
Для українця, заокруглюючи, десятирічної давнини ідеєю фікс було – зведення рахунків з ворогами України. Від рук, «які нічого не крали» більшістю очікувалося аж ніяк не те, що зробив горопашний Віктор Андрійович – взяв та й вмив. Народ завчасливо смакував, народ бачив яскраво, в деталях і барвах, кольорових і чорно-білих (здебільше) те, як Кучма, Медведчук, Янукович і компанія, всі ті, які роками клали і перекладали спільний важкезний болт зі штанів на соборно горбаті спини громадян, сидять тепер – загратовані, і це в кращому разі... А не помилувані, конвенціоналізовані, націоналізовані і конституйовані – не-ху-йовані Діке, справедливістю, коротше. Не розкороновані покидьки.
Якби Ющенко тоді наважився на свій цілком приватний страх і ризик – і таки втілив «Варфоломіївську ніч», то з величезною вірогідністю без страху і ризику для себе він би по сей день ліпив із меду бджілок «Українську ніч». Точніше, «День». З Панею чи без Пані «Добрий Вечір/Добрий Ранок».
Більшість українців ще не всмакували інгредієнтів не тільки ситого європейського життя, а й тої західної кухні, в меню якої обов’язкова вимога – строго діяти згідно з запаху і смаку його величності закону. Справедливість – спочатку. Закон – пізніше. І це нас сильно відрізняє від російської реальності, яка ніяк не передбачає у своїх вимогах після настання «Справедливості» - «Законності». У своїй критичній масі, звісно, не передбачає.
Нація українців зазнавала на протязі багатьох століть кривди, то ж годі дивуватися, що вона прагне найперше наочного здійснення міфу про покараних ворогів Її, які у неї рівномірно асоціюються як і з зовнішнім окупантом, так і з внутрішнім, часто-густо грані настільки стираються, особливо в час сьогоднішній.
І хоча українці далеко не найбільш мстивий і кровожерливий народ, в порівняння з тими ж «русскімі», та Міф про помилування і прощення його на фазі вивільнення не здатен влаштувати, ані розчулити, допоки не відбудеться символічне нарахування ворожих голів в ногах Народу. Тим-то українці – важлива кількість українців – доводять собі і світові, що вони не якась там австрійська чи американська вигадка, як то повістують давно кацапські джерела, а цілком природний організм, ймення якому не населення, а Народ – з прагненнями, які перевершують чисто фізіологічні потреби, складники нижчої частини піраміди Маслоу.
Сакральні жертви Небесної Сотні є. Де сакральні жертви Пекельної Сотні ? Питає той Народ. Де той вівтар Відплати-Законної-Справедливої, де ?? В якому він храмі знаходиться ??? Запитання – більше, ніж актуальне. Воно настільки злободенне і нагальне, що сказати «в президентському храмі» - це означає збрехати, злукавити тяжко, воно – в «загальноукраїнському храмі». І дуже демократичному – ще одна сильно доказова теза про Народ, раз така кількість громадян день-у-день вкраплює цеглини в його стіни, принаймні вербально, а слово, це теж сила, як ми знаємо. Нехтування цими словами – це найбільш антиукраїнський підхід, прирівняний до вчинків колісниченків-царьових. Справжня українська влада не має на це морального права. Вона може відтягувати - теж нагальні - потреби з реформами самоврядування і механізмів ліквідації корупції, але відтягувати Кару злочинців, тільки якщо вона не сама злочинна, повторює, ПРАВА НЕ МАЄ. В противному разі ці функції на себе може взяти сам Народ. Що, слушно, не завжди доречно і часом небезпечно в періоди, коли ще внутрішня імперія чиновників усіх рівнів не зруйнована, а зовнішня робить спроби насуватися.
Не можна, проблематично взяти живцем Януковича – та без проблем Єфремова з його, як мінімум, гнилою славою короля копанок на Луганщині. Не можна Сашку-Какашку – можна Братіка-Рінатіка, гниду, яку вже навіть проклинають вболівальники Шахтаря. А Лєвчєнка і ще тьму вилупків - можна вчасно позбавити такого почесного депутатського звання і безпечного пересування дорогами країни, яку їхня влада розбивала, нищила направо-наліво, ще й донині без влади ?..
- Зась. НІКОГО НІЗЗЯ… ДАЖЕ ДОПУ ЗА ДОПУ (А ГЕПУ, немножко по-дебильному, но ЖАЛЬ). І з тєрорістамі-бєзсмєртнікамі поки що лажа, хоч, добре, що вже не повна і не суцільна. Іто.
Цегла цеглою, а фундамент, як видно неозброєним оком, хитається, дах протікає. «Крыша сливает в хату ливень», «база открыта». Від цього може скластися враження, що ні одне «Ко», яке, якщо майскій дідьКО не втрутиться, стане президентом «з урізаними правами», не хоче воювати. Ні з ригами, ні з сепаразитами, ні напряму з Путлером методами розривів будь-яких стосунків з Газпромом, закриваючи поголовно всі російські бізнес-інтереси в Україні, видворяючи втришия всіх юридичних об’єктів з приставкою «рос», річний прибуток яких перевищує сто тисяч доларів, і кордон разом з ними.
Порошенко заявляє, що це зараз він просто не може, а от коли стане П. з великої літери, то враз зможе. Та малому чи великому П. з його великими статками і немало офшорними, годі в цьому сумніватися хоч на йоту, з його зв’язками у всіх таборах усіх влад усіх часів і народів нічого вже тепер не заважає воювати. Вправно воювати, а не просто базікати. За прикладом Коломойського, лише з орієнтацією не на захист, а на наступ – оце по-президентськи. А лазити по тракторах на майданах і матюкати Корчинського, а до того по-телефону відповідальних за інформаційний блок 5 «Каналу» – по-фраєрськи. Формування чітко організованих за достойну платню бойових загонів з числа свідоміших за пень з дуплом і кваліфікованіших за стовп з бетоном громадян України і іноземних (тільки не російських, зрозуміло) , які будуть узгоджено, або не узгоджено, з силовиками від влади, та діяти ефективно на ліквідацію терористичної загрози в Україні. Організація, за разовими прикладами Ляшка і Мірошниченка, груп людей, не обов’язково депутатів, але озброєних, які силоміць будуть виловлювати поки що не заспиртованих мандатами недоторканості регіональних регіоналів і інших зрадників, які за гроші і блат «колишніх бать» з Ростова-на-Дону пилять далі Україну, вже не лише бюджетну її складову, як ще кілька місяців тому, а вже й територіальну, визискуючи разок-помазок від Рашки, два разок.. від «киевской хунты, которая не дает Донбасу свободо жить». Млять.
А чи Петро Олексійович не бажав би собі віджати бізнес в Хюндая-Борьки і його луччого кєнта, як того він бажав пам’ятного 2005 , коли його кум і товариш Андріїч повільно спускався з гори слави невмирущої ? Зараз же чудова нагода – і головне народу би це сподобалося, навіть багатьом з гєрой-города Данєцьк, якщо б підійти до цього грамотно з пропагандистської точки зору ?.. Ці краї найбільше поважають силу і найбільше бояться сили, це твердження також не піддається сумнівам жодним.
Ні, він, бачте, не такий. Краще добазаритися про мир-дружбу, якщо вже не з дахnetскими, то Пінчуком, Фірташем, Бойком, Льовочкіном – зато заклятими врагамі всякіх нєцкіх і нємєцкіх. Так спокійніше і так по-Київськи. Ще й Вітальку до себе кинути. А більшість з цих людей, нічого не зробили, щоб зупинити кровопролиття в січні і лютому, навіть сприяли, пасивно чи активно. Так і тепер, щось малопомітні їхні сліди, на відміну від послідів, у відстоюванні незалежності такої любої їм Нені, яка так багато їм дала – Масква відать може більше дать – по-морді, наприклад, газом, чи іншим тазіком, який рано чи пізно для них в такому і подібному випадках перетвориться на мідний ..?
Масква запросто може дати і ПОПу по морді, бо я щось не чув, щоб власник «Рошен» офіційно закрив свій великий бізнес в Росії, а ви чули ? Чи офіційно його там закрили путлерівці ? Зате скільки ми чуємо, що його життю загрожує небезпека. Разом з тим ніхто не спішить виключати, що таки дійсно він комусь неугодний.
А ще ми чули, що чорний цар Хрємля бажав би собі за пару в колонії украИна – дєвочку Юлю. Це цілком можливо, мається на увазі, його озвучене з натяком бажання. Напевно, так і є. Але забаганки диктаторів тим і цінні, що вони приводять їх до краху, мають таку здатність.
Тимошенко, як видається, у в’язниці трохи втратила войовничу цноту. Турчинов – це її людина, і де-факто – у неї влада вже тепер. Немала влада. Повертаючись до попередніх слів, достатня влада, щоб діяти усіма доступними і менш доступними, від того тільки більш популярними, методами боротьби з ворогами, займатися зведенням рахунків з багатьма спільними ворогами - її і її країни, якщо вона все ще ідентифікує себе з нею. Якщо вона не хоче вже і тепер остаточно асоціюватися із «всепрощенницьким» Ющенком і якщо вона здатна бодай на половину втілити українську мрію – міф про Справедливість, виходячи за рамки суто міфу, то вона має діяти принципово інакше. Без цього, в ранньому чи пізньому майбутньому, всяка українська влада приречена на поразку. Але не Україна. Чи розуміють це кандидати у президенти і всі ті, хто так чи інакше пов’язують себе з політичним майбутнім цієї України ?
Є підстави вважати, точніше, це лише припущення, що Тимошенко розігріється після виборів, якщо стане, президентом, а Порошенко навпаки охолоне. Кожен з них так чи інакше буде загравати з ворогом в Кремлі, разом з тим кожен з них намагатиметься плисти в західному напрямку. І якщо Порошенко за своєю суттю менш здатен на радикальні дії, як би він не вдавав з себе змієборця, які є конче необхідні, то у Тимошенко, вірогідно, під тиском обставин – природно більшої жаги збереження влади і усвідомлення себе «знаком історії» - зуміє замочити декого і взагалі зуміє бути більш гнучкою до нових стандартів, сформованих не Путлером, а нами – якщо ми і цивілізований світ постарається більше за Путлера. Кращих варіантів, на жаль, нема.
Як не парадоксально пролунає, але на даному відтинку Української Історії нам більше вигідний той персонаж, який більш бажає влади від інших і більше боїться її втратити - остаточно. За Тимошенко більшого у цьому нема і не було. З путлером – Тимошенко розуміє, що влади у неї не буде. А чи розуміє це Порошенко ?
Тільки заповнивши пустоти справедливої помсти у колективному несвідомому і свідомому , можна по тім переходити до другого рівня бажаного колективного – самоуправління, і на цьому балі багато хто з нинішніх, як і неодмінно майбутніх, політиків виявиться дійсно зайвим (може саме цього вони і більше за путіна бояться, гальмуючи базові потреби українців ?.. ) Це усвідомлюють і Тимошенко, і Порошенко – та вибір у нас наразі такий, який є. «Маємо те, що М.»
Свобода народів долається трьома способами: виходом з дому рабства Єгипетського, великою розправою над моавськими велетнями і братською любов’ю – всепрощенням – Найвищого Вінця Людяності. Переставивши місцями ініціації, або чогось уникнувши = приреченість на язичництво. Україна не ідолам, а Богові, знаряддям Якого руки язичників – до пори до часу. Ними Справедливість, щоб була Любов. Актуально і в ХХІ столітті і в подальшому.
