Найстаріша подружня пара Прикарпаття 86-річний Іван та 82-річна Наталія Морози із села Саджава Богородчанського району таємницею довгого спільного життя вважають спільну працю, кохання та любов до дітей, онуків і правнуків.
«Молодята», як їх жартівливо називають правнуки, й донині сповнені великої поваги і любові один до одного. Як бабця іде в неділю до церкви та повертає до знайомих чи рідних, то чимшвидше поспішає додому, адже дідусь за кілька годин вже встигне засумувати.
Дід Іван і досі згадує, як зустрів свою майбутню дружину, коли та була ще школяркою. «Вона із багатодітної родини знаних цілителів Паливодів, — каже з любов’ю поважний чоловік. — Мій тесть та його батько лікували і людей, і тварин та ще й від таких хвороб, що, можливо, й сучасні лікарі би за них не бралися. Тому й Наталка, дивлячись на них, стала медсестрою, працювала спочатку в сільській амбулаторії, а згодом зі мною, у школі. Діток лікувала. А її брат, Григорій, також цілитель».
Сам Іван був учителем. Він один із перших людей в селі, який закінчив педагогічне училище та почав навчати селянських дітей математики. Згодом став вчителем фізкультури, адже був міцним, сильним, спритним. Іван Мороз і побачив свою майбутню дружину.
Красива, скромна, із допитливими очима дівчина у непримітному платті одразу впала в око парубкові. Товаришували недовго, одразу вирішили, що все в них дуже серйозно та вирішили одружитися. Весілля у 1948-ому році було звичайне, адже у важкі повоєнні часи розкошувати не доводилося. Молодята обоє були з багатодітних родин, тому змалечку звикли усім ділитися, поступатися, не конфліктувати. А ще дуже любили один одного. Незабаром у пари народилися син Василь, а через три роки донька Галина. Жили Іван з Наталкою біля школи, згодом переїхали до батьків Івана.
«Хоча в нас не було великих статків, — згадує Василь, — але ніколи ми не були голодними. Батько про нас дбав, завжди лагідно розмовляв з мамою, ніколи не забував робити їй маленькі сюрпризи, хоча би ромашок в полі нарвати та принести. Звісно, були суперечки, як і в кожній родині, але ніяких криків, лайки, поганих слів. Такі стосунки я із сестрою старалися перенести і в свої родини, адже наші батьки для нас — зразок. Від батьків ми взяли доброту та розуміння чужої біди, стараємося жити за Божими і людськими законами, бо так нас батьки навчили».
Морози завжди старалися зробити щось не лише для своїх дітей, але й для багатьох учнів. Іван перший в селі запропонував зробити в Саджаві...відкритий басейн біля школи. Про таку дивовижу ніхто й не чув. Зате як гордилася Наталка своїм чоловіком, коли радісні школярі хлюпалися у викопаному з ініціативи вчителя фізкультури басейні. А ще разом з чоловіком раділа успіхам сільських чемпіонів. Їх Іван Мороз виховав чимало. А ще — садив сади, ходив на полювання, риболовлю, був майстром на всі руки, умів робити бочки, класти печі, будувати будинки, різьбив, столярував. А дружина—вишивала. Ще й досі дід Іван та бабця Наталка не можуть всидіти спокійно та пораються по господарству, працюють на городі, вирощють картоплю, буряки, квасолю, помідори, капусту. Діти заледве вмовили стареньких, аби ті корову не тримали, пишуть Вікна.
Зараз бабусю з дідусем тішать син з донькою, п’ятеро онуків та семеро правнуків, пече великій родині улюблені деруни з грибами та м’ясом. Чистити картоплю для смаколиків завжди своїй сивочолій газдині допомагає чоловік. Родина ще й полюбляє давні страви: молочний суп — затирку та овочеву першу страву — дзімоху. Про свої роки Морози навіть говорити не хочуть, кажуть, що вони ще сильні й молоді та обов’язково допоможуть поставити на ноги праправнуків.
