Чотирнадцятирічний хлопець тримає у напрузі цілу область. І не лише Івано-Франківську. «Кар’єра» юного злодія розпочалася дуже рано, у початкових класах. За його плечима сотні крадіжок, десятки арештів і виправний заклад, авторитет серед ровесників. І жодних авторитетів для себе.
Іван народився 7 липня у селі Нивочині Богородчанського району в багатодітній родині, де, окрім нього, ще четверо дітей. Хлопчик дуже розумний, компанійський, схоплює все на льоту, має лідерські задатки, організаторські здібності. Дуже симпатичний, з темним волоссям, невисокий на зріст, худорлявий. Уміє схилити до себе співрозмовника, легко входить в довіру, має вплив на дітей. По-своєму справедливий, охайний, щедрий, кажуть про нього в один голос усі, хто знайомий з хлопцем.
В Івана є одна характерна особливість – чотири пальці на руках у хлопця рівні. Від народження. У селі кажуть, що це генетична схильність до крадіжок. Підозрюють, що у нього клептоманія – так, як звичайні люди хочуть їсти, у хлопця є потреба красти.
Задатки до злочинів
«У третьому класі дитину забрали в міліцію до Івано-Франківська, – розповідає класний керівник хлопця Любов Вагіль. – Проте вночі він звідти втік – спустився по водостічній трубі і вранці був уже в селі, добрався сюди сам, без дорослих».
Пізніше хлопець втікав і з центру реабілітації в Івано-Франківську, і з інших місць, щоразу повертаючись у село, додому. Хлопець дуже терплячий, мислить логічно, легко вміє спланувати, яким шляхом залізти в те чи інше місце, щоб його не помітили.
«Для нього бар’єрів чи перешкод немає, це унікум, – каже директор Нивочинської ЗОШ Михайло Олексин. – Металопластикове вікно ззовні він відкриває за дві хвилини. У будь-яку машину проникає за кілька секунд, заводить її без ключів».
Коли хлопець відвідував заняття, під час перерви учительську і класи закривали на ключ. Діти йшли їсти, а Іван за той час встигав «пройтися» по портфелях, розповідає директор. Хвилини-двох на це вистачало. Залазив в учительську, знявши скло у дверях. Неодноразово проникав у шкільну їдальню через малесеньку шибку, господарював там, «знищував» товарні запаси.
«Іван добре вчився, – розповідає перша вчителька хлопця Любов Козоріз. – Разом з тим, у нього проявлялися задатки до злочинів. У мами тоді була мала дитина, ми їздили за ним у міліцію, були присутніми, коли у нього брали відбитки пальців, коли проводилися слідчі експерименти».
Усі думали, що це дитяче, хлопець переросте і виправиться. Ходили до батьків, попереджували їх. Пізніше хлопець почав пропускати заняття у школі.
«Скільки ми зусиль доклали! Якщо б батьки зі свого боку більше зробили, можливо, цього б не було зараз. Навіть попри те, що це багатодітна родина, дитину списувати не можна було», – ділиться думками вчителька.
Увесь негатив у навчальному закладі намагалися спрямувати у позитивному напрямку, продовжує директор. «Залучали його у різноманітні гуртки, спортивні секції, до художньої творчості. Брали його на всі конкурси, звільняли від оплати за харчування, щоб не було потреби платити гроші. Я отримав три догани «за погане виховання хлопця». Але хіба я винен, що він краде?» – каже Михайло Васильович.
Директор пригадує, як колись доручив хлопцеві відповідальне завдання: дав ключі від усіх кабінетів і попросив перевірити, чи закриті замки. Це був великий ризик давати їх дитині, яку до того неодноразово застукали на крадіжках. Проте слід було щось робити, збільшити зону відповідальності хлопця, показати, що йому довіряють. За кілька хвилин Іван все перевірив. І з жодного класу нічого не зникло.
Приблизно у 10 років Іван почав товаришувати з Володею, старшим від нього на кілька років. Разом ходили на справи, якось обоє зникли на два місяці. Разом і попалися. Івана відправили у Кіровоградську область у спецзаклад, а його товариш отримав «реальний» термін у місцях позбавлення волі. Звідти хлопець повернувся хворим на гепатит С і за кілька місяців помер у віці 20 років.
Односельчани кажуть, що Володя був спокійний, тихий. Але не розуміють «систему», яка віддала хлопця тітці, не здатній потурбуватися навіть про себе, не те що про підлітка. Відтак він пішов по шляху, який йому здавався доступним і, можливо, правильним. У тому, що трапилося з сиротою, частково звинувачують і Івана.
На нинішній час Івана «чекають» у трьох судах: Тисменицькому, Калуському та Богородчанському. Нещодавно хлопця судили у Львівській області, дали умовний термін ув’язнення. До цього хлопець перебував під домашнім арештом – з 17-ї до 7-ї год. не мав права виходити з дому, розповідає директор. Хоча графіка він не дотримувався. Кілька разів приходили правоохоронці перевіряти, а хлопця вдома не було.
Іван подорожував по Україні. Батькам телефонував з Житомирської, Черкаської, Чернігівської та інших областей. Так тривало до того часу, доки на Львівщині, коли він «чистив» квартиру, його не зловили.
Нині хлопець навчається у дев’ятому класі, за цей рік у школі не був. У шостому класі його направили у Кіровоградську область, у заклад закритого типу, там він провів півтора року. У лютому повернувся у сільську школу у восьмий клас, на навчанні був лише кілька разів. Прийде, відсидить два-три уроки, покаже іншим, хто ґазда в хаті, та й піде. На наступний навчальний рік його перевели лише через ті оцінки, з якими він прийшов, розповідають педагоги.
У школі хлопець ні з ким не дружив, завжди шукав старшу компанію. Водночас він завжди був у центрі уваги, на перервах хлопці збиралися довкола нього.
Хвороблива пристрасть
Попри його вчинки, у селі хлопця люблять. Називають його не Іваном, а Іванком.
«Це у нього, як хвороба. Не так він злодій, як клептоман. Але для села це дуже велика проблема. Поки він є, у людей зникають речі, він розбиває замки, пролазить у вікна. Небезпека в тому, що він постійно кудись залазить і ніхто не знає, що він хоче. Завжди йому потрібні гроші, цигарки, а решта – по ситуації. Якщо йому потрібен бензин до скутера – забирає його, більше нічого. Якщо йде на риболовлю – шукає вудки. Але це постійно, і ціле село перебуває у напрузі», – розповідає староста села Марія Морошан.
Деякі люди бояться. Восени йшли на город копати картоплю, гроші брали з собою, адже в хаті залишати було страшно. Неодноразово Іван залазив у їхні хати, забирав гроші, солодощі, харчі. Якщо ж нічого не було – робив шкоду. У неділю, коли люди йшли до церкви, Іван проникав в оселі. Його вчинки пояснити чи обґрунтувати важко. У селі кажуть, що хлопець має свій «почерк», завжди бере солодке. Це наче дитяче, але небезпека – доросла.
«Ми любимо хлопця, але нас від нього треба трохи захистити або його перевиховати. Якщо його визнають винним і відправлять в місця позбавлення волі, то він хоча б матиме можливість закінчити дев’ятий клас, отримати середню освіту. Вдома він цього не зробить», – гадає пані Марія.
Старший інспектор ювенальної превенції Богородчанського відділення поліції Юлія Кріцак знайома з Іваном з того часу, коли йому було сім або вісім років. Тоді хлопця неодноразово затримували за бродяжництво, він спав на лавці у сквері або був на зупинці у темний період доби. Правоохоронці дитину забирали у відділок. Спершу він не завжди чесно називав свої дані, та за короткий час у відділку його знали практично всі в обличчя, ховатися не було куди.
Батьки часто відмовлялися приїхати, забрати сина з установи. У працівників поліції брати відбитки пальців чи допитувати неповнолітнього без батьків немає права. Відтак лише нагадували родичам, що доки вони виконують обов’язки і не позбавлені батьківських прав, то мають бути присутніми як законні представники.
«Ця дитина некерована, авторитетів у нього немає, говорити до нього все одно, що горохом об стіну. Нині він не боїться нічого, абсолютно втратив страх, нічого і нікого не слухає», – зауважує правоохоронець.
Вдома теж не дуже позитивна атмосфера, батьки на його поведінку вплинути не можуть. Можливо, коли Іван був малий і необхідно було спрямувати зусилля сім’ї на те, щоб направити його в позитивне русло, цього зроблено не було. Він дуже розумний хлопець. Хоча під впливом осіб з девіантною поведінкою хлопець не дуже грамотний, зауважує пані Юлія, але хід думок, мислення вказує на високий рівень інтелекту. Якби Іван вчився хоч наполовину так, як вчаться відмінники у школі, то був би на голову вищий за них.
«У певний період він крав дитячі велосипеди. Брав один, переїжджав в інший кінець Богородчан і залишав його. Забирав інший – і так багато разів поспіль. За добу могло бути п’ять-шість повідомлень про зникнення велосипедів. Я його питала, для чого він це робить, адже вдома у нього був ровер. Відповідав, що й справді йому не треба, але він хоче і отримує задоволення від самого факту заволодіння чужим майном», – пригадує інспектор.
Що робити у цій ситуації, Юлія Кріцак не знає. З одного боку, коли хлопець потрапляє у закрите середовище, де збираються асоціальні елементи, вони обмінюються досвідом і переймають навики один в одного. Хоча там Іванові комфортно, він почувається кимось, авторитетом для інших. Там свої закони і правила, тоді як на волі на нього ніхто не звертає уваги, для нього закони не писані. А ще це убезпечує хлопця від вчинення важких злочинів. І людей від небезпеки.
1 лютого у Богородчанському районному суді мало відбутися чергове засідання щодо 14-річного Івана М. Проте за час судових процесів хлопець устиг «почистити» ще два приміщення. Матеріали цих справ об’єднують, тож засідання перенесли. Хлопця судитимуть за ч. 3 ст. 185 ККУ – крадіжка з проникненням у житло чи інше володіння особи.
Попередня судимість у хлопця не погашена, іспитовий термін в один рік він не пройшов. Нині він перебуває у слідчому ізоляторі в Івано-Франківську.
Ірина ФЕДОЛЯК Галицький кореспондент
