Вона справляє враження жінки, що все встигає — працює на роботі, двічі на рік організовує етнофестиваль та виховує трьох діток.
Про те, як їй все вдається, з чого починалася “Крайка”, про навчання у Парижі та курйозні ситуації під час організації: говоримо із Наталією Бартків.
Все почалося із розмови
Рівно три роки тому етнофестиваль “Крайка” зародився із розмови двох жінок – Наталії Бартків та Тетяни Терсенової-Завадовської. Зараз показ збирає тисячі людей, які хочуть ознайомитися з новими етноколекціями одягу та десятки тисяч переглядів онлайн. А почалося все зі звичайної зустрічі та бажання підтримати дизайнерів.
“В Україні стати дизайнером дуже важко, оскільки немає де взяти якісні тканини: їх не виробляють, тому майстри змушені закуповувати їх за кордоном.
Тому, ми зустрілися із Тетяною Герасимівною – вона мала свою модельну школу та була близькою до світу моди, а я працювала у Торгово-промисловій палаті керівником управління міжнародних економічних звязків. Ми хотіли створити проект, який би підтримував молодих дизайнерів.
Конкурси для них тоді були, але показу колекцій на локальному рівні не існувало, тому, можна сказати, що ми були першовідкривачами.”
На тій же зустрічі після довгих розмов й вирішили створити “Крайку” — і таким чином поєднати креативну індустрію та підприємництво.
“Спочатку все задумувалося, як світський захід, який мав розвивати легку промисловість, пізніше вже наклалася мета підтримати культурну спадщину, тобто зберегти популярність вишиванки та розповісти людям про важливість соціального підприємства.”
Назва “Крайка” теж виникла не випадково — цей проект повний символізму.
“Ми перебирали багато варіантів назв, здебільшого, це були частини одягу. Для тих, хто не знає: крайка виглядає, як вишитий ремінь із китицями, який одягали в останню чергу на жіночий одяг і вона довершувала, ніби скріплювала весь образ разом. Як і наш проект поєднує дизайнерів та глядачів. Пізніше, ми зрозуміли, що “Крайка” може розшифровуватися, як “край Карпат”, так наш проект став набувати нових і нових рис.”
Після того, як вигадали назву та створили деталі — айдентику бренду, Наталя відчувала, що “горить” проектом все більше. Почала зустрічатися із дизайнерами, щоб розповісти про свій задум, ті не одразу повірили в неї.
“Багато хто говорив, що це нереально, що ми не знайдемо гроші на проведення “Крайки”, хтось відразу відмовлявся від участі, бо не вірив у сам проект, але мене це ще більше заохочувало працювати, штовхало вперед. Хотілося провести захід попри все.”
Перша “Крайка” була закритою, пропускали на захід тільки VIP-гостей по запрошеннях.
Сказано — зроблено. За місяць до проведення фестивалю на честь Дня міста Івано-Франківська, команда організаторів вирішила, що "Крайку" варто провести в рамках святкування — це був би своєрідний подарунок франківцям.
“Ми почали писати листи керівництву міста, щоб наш фестиваль внесли у програму святкування, різним ЗМІ області. До Івано-Франківська приїжджала тодішня міністерка освіти і науки, і навіть ціла делегація високопосадовців.”
Перший показ “Крайки” був закритим заходом, хоча зараз Наталя зізнається, що це було не до кінця правильно — наступний фестиваль зробили відкритим для всіх.
“Насправді, ми тоді дуже хвилювались, що буде великий натовп і людям не сподобається. Тому зробили етнопоказ для запрошених гостей. Пам’ятаю, стояли волонтери на входах у торговий центр, де це відбувалося і пропускали тільки гостей із запрошеннями. Зараз, я думаю, що це був досвід, який я не хочу повторювати, адже якщо ми хочемо пропагувати збереження культурної спадщини та показувати красу української вишиванки, то важливо, щоб якомога більше людей відвідали показ. Мистецтво має бути доступним для всіх. Пізніше, ми врахували цей досвід і вирішили, що показ буде відкритим для всіх.”
І почалася “Крайка”
“Наступну “Крайку” домовилися провести після піврічної перерви, проте вже не в Івано-Франківську.
“Оскільки, Вінницька Торгово-промислова палата була партнером Івано-Франківської торгово-промислової палати , то й вирішили наступний етнофестиваль створювати там. У мене було дві поїздки у Вінницю — по два дні, і по суті, організувала все за цей час. Пам’ятаю, тоді у нас була проблема із приміщенням, але за допомогою небайдужих людей, нам вдалося провести “Крайку” в Арт галереї "Інтершик"— неймовірно красивому залі у центрі міста. Я тоді познайомилася із величезною кількістю людей, а деякі й досі цікавляться та вболівають за нас. Зараз ці люди є “родиною Крайки”.
Пізніше, фестиваль встигли провести у рідному місті, на показ прийшло більше ніж 600 людей.
“Тоді ми вирішили створити фестиваль, який би складався із двох частин — дискусійної панелі, де би підіймалися питання розвитку культурної спадщини, жіночого підприємництва та допомоги молоді, ну і звичний для всіх показ дизайнерських робіт. Пригадую, до нас завітала Марина Порошенко, тодішня керівниця Українського Культурного Фонду. Ми подарували їй сорочку франківської дизайнерки, а вона поділилася своїми емоціями від показу.”
Згодом “Крайка” стала обов’язковою подією, що проходила під час святкування Дня міста. Проте, співзасновниця ділиться, що курйози стаються весь час та навіть стали своєрідними методами загартовування характеру під час організації фестивалю.
“Різні були ситуації — нам не погоджували проведення свята, бо запізно подали листа, було так, що змінювали годину проведення. Одного разу, дизайнерка надіслала повідомлення за декілька годин перед початком показу, що не зможе взяти участь. Але попри всі ці казуси, нам все рівно вдавалося провести фестиваль і зараз я думаю, що то були люди, котрі просто не вірили в нас та випробовували. І ми з командою всі випробування пройшли гідно.”
Окрім українських дизайнерів, у фестивалі брали участь і ті, що творять за кордоном.
“Я звернулася до колег, які працюють у креативних індустріях із запитом знайти мені цікавих дизайнерів одягу. Важливо, щоб вбрання було з елементами українських традиційних мотивів. На мій подив, погодилася дівчина, що живе і творить в Ізраїлі, хоча сама з Чернігова. В неї була дуже неординарна колекція одягу, і я дуже рада, що їй вдалося взяти участь у нашому фестивалі.”
Вирішили, що “Крайка” мусить бути — попри погоду, ситуацію у світі чи навіть карантин.
Цьогорічна “Крайка” мала всі шанси не відбутися через всесвітню пандемію в світі. Проте як і вперше вирішили, що фестиваль проведуть онлайн.
“Дуже багато людей до мене дзвонили, щоб запитати, чи буде "Крайка" цього разу і це завжди мотивувало мене творити знову. Так було і цього року, тому ми з командою поспілкувались онлайн і вирішили, що фестиваль мусить бути — попри погоду, ситуацію у світі чи навіть пандемію. Так і почали роботу над зйомками онлайн показу етноодягу.”
Наталя ділиться, що результатом онлайн “Крайки” задоволена, більше — вона не очікувала такої популярності.
“Я дуже вдячна всім, хто долучився до проведення показу, адже це велика кількість людей, без них все було б не так. І дизайнерам, які об’єдналися і діяли всі разом, як одна велика родина.”
Тиждень в Парижі
Наталії вдалося також побувати у Франції на навчанні, де вона черпала натхнення від світових дизайнерів.
“Минулого року разом з однією франківською дизайнеркою відвідала майстер-класи від модних домів Channel i Hermes та інших, нас навчали не тільки дизайнери одягу, але й парфумів та взуття. Найбільше мене вразив сам процес створення колекції, адже він дуже ресурсозатратний та важкий і може тривати близько двох років. А починається все із того, що визначать тренди, які будуть популярні на час, коли вийде колекція, потім розробляють тканину, малюють майбутні моделі одягу тощо.”
"Я не ідеальна мама"
На запитання, як вдається все поєднувати: материнство, проект, роботу, жартує, що насправді не вдається.
“У мене троє дітей і я їх дуже люблю, але я не скажу, що я ідеальна мама, навпаки — багато чого не встигаю зовсім. Але завжди намагаюся бути кращою для них і для себе.”
А що далі?
Зараз після закінчення “Крайки”, жінка каже, що прагне взяти невеличку перерву.
“Я хочу трохи відпочити, бо організація подій вимагає багато зусиль. Також мені потрібен час, щоб подумати, як масштабувати проект, можливо продовжимо формат онлайн “Крайки”, бо він дуже сподобався глядачам. Я думаю над тим, щоб створити спільноту дизайнерів, які будуть творити разом, але це поки ідеї. Я дуже хочу, щоб українські дизайнери створювали свою унікальну продукцію, щоб творили високу моду. Окрім того, моя мрія — берегти та розвивати нашу культурну спадщину та допомагати талановитій молоді працювали в Україні, а не їхати за кордон шукати щастя.”
