З 2014 року, після агресії Росії в Україні заговорили про «патріотичне українське кіно». До того майже всі продакшини в Україні були орієнтовані на російський інформаційний простір. А те, що зрідка знімалося на українську тему, з багатьох причин не зачіпало глядача.
Що воно таке «патріотичне кіно»? За якими мірками оцінювати?
У Голлівудських фільмах, навіть у кінокомедіях, неодмінно кілька разів покажуть американський прапор. А в бойовиках позитивні герої сиплять пишномовними фразами.
В Україні заведено вважати, що патріотичний фільм – стрічка про ключових осіб або про відомі події з української історії. Тоді відлік патріотичного українського кіно слід розпочати зі стрічки «Вишневі ночі» (1992) Аркадія Микульського за однойменною повістю Бориса Харчука. Місцева Олена закохується у лейтенанта НКВС Славка Денисенка, який живе під легендою військового лікаря. Молодий лейтенант готується схопити зв’язкову УПА Калину, тобто свою кохану…
Військово-історична драма Григорія Кохана «Страчені світанки» (1995) мала трохи жвавішу долю. Більшовики знову окупували Західну Україну і жорстоко придушують будь-яку українськість - масові вбивства, виселення українців до Сибіру. Повстанці можуть лише помститися й покарати окремих катів.
Обидва фільми дуже схожі, бо переповнені сумом та гнітючою атмосферою безвихідності. Історична драма Олеся Янчука «Атентат: Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995) починається з 1947 року, коли рейдові загони УПА з боями проривалися за кордон, і аж до осені 1959-го, коли у Мюнхені агент КДБ вбив Степана Бандеру.
Найперше, слід зрозуміти, що патріотичне кіно мусить бути цікавим. Бо, яким би воно не було патріотичним, якщо цей фільм не дійшов до широкої аудиторії, то користі від такого фільму нуль. Чого може навчити фільм, якщо його мало хто бачив?
Ми багато знаємо про американське кіно, трохи менше про французьке і, за виключенням кількох стрічок, майже нічого не знаємо про українське кіно.
Після відновлення незалежності в українського суспільства з'явився запит на своє кіно. Тут же розпочалися дискусії на тему, яким має бути українське кіно. Зрозуміло, що українське кіно – то не ті гротескні герої у вишиванках, які то п'ють, то їдять вареники, то чубляться. Українське кіно має показувати життя українців у такій формі, щоби то було цікаво дивитися, як українцям, так людям в інших країнах.
Наприклад, фільм «Тіні забутих предків» український до останнього слова чи кадру, але від того він не став менш цікавим у світі. Отже, нам потрібні універсальні цікаві сюжети з нашим змістом. Національну самобутність добре передавати через байопіки, документальні фільми, сучасні історії, драми та комедії. Звісно, що краще, ніж ми, наші фільми не зрозуміє ніхто. Наприклад, коли ми дивимося добрий іноземний фільм, то ми там лише спостерігачі.
У 2000 році на екрани вийшла військова драма Олеся Янчука «Нескорений», яку відзняли за сприяння Українського конгресового комітету Америки. Головним консультантом фільму був Аскольд Лозинський. 1950 рік, знесилені, але нескорені боївки УПА змушені воювати з більшовиками. На чолі армії — легендарний генерал-хорунжий Роман Шухевич «Тарас Чупринка».
Фільм знятий у стилі всіх фільмів про УПА, які робив Лесь Янчук. Через три роки вийшов фільм «Один у полі воїн» (2003) режисерів Геннадія Вірсти й Олега Мосійчука за спогадами мешканців села Яворів Косівського району (Івано-Франківщина).
Немає жодного вигаданого героя чи вигаданої події. Сержант радянської армії Роман Карпенюк приїздить у відпустку в рідне село Потоки, де мешкає його кохана дівчина Анничка. За кілька років до того Романа із батьками вислали на поселення до Сибіру, і лише тепер за бездоганну військову службу поневолювачам він отримав змогу вернутися на малу батьківщину. Шлях героєві перепиняють уповноважений НКВС, провідник українських повстанців і ватажок озброєних мародерів, до рук якого потрапила Анничка.
У 2004 році "плодовитий" Олесь Янчук презентував фільм «Залізна сотня», за мотивами книги Юрія Борця «У вирі боротьби». Закерзоння, незламна «Залізна сотня» бійців УПА на чолі з Михайлом Дудою-Громенком у 1947 році здійснює рейд до Баварії, яку контролювала американська військова адміністрація, щоби зберегти себе для подальшої боротьби.
Які наративи має транслювати українське кіно, щоби бути цікавим масовому глядачеві? Точно, що не ті стереотипи про українців, які нав'язала радянська пропаганда. Мусимо демонструвати, що ми здатні долати труднощі, що серед нас є хоробрі, що ми вміємо любити, ну і, звісно, що не обходиться без негативізмів. У хорошому сценарії добрий негатив на вагу золота, бо саме він підкреслює позитиви у сюжеті.
Поки український кінематограф після розвалу "совка" стояв на паузі, кіноринок та інформаційний простір опинився в руках російської медіямашини. Регулярні пітчинги, збільшення фінансової складової подарували українському кіно друге життя.
Але тут же з'явилися нові виклики. Бо час не стоїть на місці. Саме кіно без кіногалузі з усіма її структурованими складниками вижити не здатне. А кіногалузь не можливо побудувати на провальних проєктах. До того, навіть кіногалузь у сучасних умовах не може вижити, якщо не інтегрована в інтертеймент.
Починаючи з 2014 в Україні знято понад 230 стрічок. Здебільшого, держава фінансувала фільми на патріотичну тематику. На жаль, чимало цих фільмів патріотичними є лише за темою. Хоча то не означає, що не було достойних проєктів.
Зрештою, кожен сам може зробити висновки. А ще така важлива річ для кіно, як касові збори. А вони досить показові.
У 2012 році Михайло Ільєнко зняв фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - розповідь про льотчика-українця, який пройшов війну, сталінські табори, втік до Америки і там став вождем індіанського племені.
У фільмі «Поводир» (2014) режисер Олесь Санін розповів, як НКВС вирішив зібрати українських кобзарів на з'їзд і там усіх знищити.
«Червоний» (2017), режисер Заза Буадзе, сценарій Андрія Кокотюхи. 1947 року до ГУЛАГу потрапляють двоє українців – воїн УПА Данило Червоний та Віктор Гуров - радянський льотчик з Чернігова. Обидва мусять пройти крізь пекло і нелюдські умови каторги, переслідування кримінальних ватажків, підлість, зраду і відчай.
Ахтем Сеїтаблаєв зняв фільм «Кіборги» - про сучасних українських героїв, які довго тримали оборону Донецького аеропорту. Це місце звело разом музиканта, сина скоробагатьків, простих хлопців, які хочуть тільки одного, – щоб їх країна була надійно захищена, щоб їх мами, дружини, дівчата і сестри були в безпеці.
«Гіркі жнива» (2017) режисер Джорж Менделюк — канадський кінофільм про історію кохання в розпал Голодомору. Інша назва «Врожай диявола» (Devil’s Harvest). Перша англомовна кінострічка про Голодомор.
До фільму «Крути 1918» залишилося дуже багато запитань і основне з них, чому так мало про саму битву? Адже, бій під Крутами тривав майже п'ять годин. Чотирьохтисячний загін червоних під орудою Михайла Муравйова стримувало кілька сотень курсантів і козаків «Вільного козацтва», 27 юнаків потрапили у полон і більшовики їх стратили.
Фільм «Донбас» Сергія Лозниці презентували на 71-му Каннському міжнародному кінофестивалі і в рамках програми «Особливий погляд» він отримав приз за режисуру. Проєкт є копродукцією України, Німеччини, Франції, Нідерландів та Румунії.
Фільм «Захар Беркут» (2019) розповідає про боротьбу проти монгольського наступу в 1241 році у Карпатах. Фільм знімала велика міжнародна команда з України, США, Казахстану, Великої Британії та Монголії. Одну із головних ролей у фільмі зіграв голлівудський актор Роберт Патрік.
Фільм «Заборонений» розповідає про долю українського поета Василя Стуса і не сподобався адвокатові Віктора Медведчука. «Будинок «Слово» - у Харкові за 1920-30-х роки митців поселили в окремий будинок, аби позбавити їх побутових проблем, але, насправді, аби контролювати їхню діяльність.
«Ґарет Джонс», режисерка Агнешка Голланд, спільне виробництво України з Великою Британією, Німеччиною та Польщею розповідає реальну історію про британського журналіста Ґарета Джонса, який намагався донести європейській спільноті правду про Голодомор.
«Додому», режисер Наріман Алієв. У кримського татарина Мустафи на Донбасі гине старший син. Батько приїжджає до Києва, щоб повернути молодшого сина додому, а старшого поховати на батьківщині в окупованому Криму, згідно з мусульманськими традиціями.
«Чорний ворон» – екранізація українського бестселера Василя Шкляра. Він розповідає про боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках.
Режисер Володимир Тихий запропонував фільм «Наші котики»(2020) - розпал війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів їдуть добровольцями на Схід. Жоден з них не має бойового досвіду, нічого не знає про наміри командування, та й на місцевості майже не орієнтується. Втім саме вони стають причиною грандіозного фіаско масштабної операції ворога.
«Черкаси», режисер Тимур Ященко - про оборону українськими моряками свого судна ‒ тральщика «Черкаси». Екіпаж “Черкас” три тижні чинив опір російським військовим і був єдиним з 13 українських кораблів, який не спустив українського прапора.
«Атлантида» 2020, режисер Валентин Васянович. 2025 рік, Україна перемогла у війні із Росією і повернула окуповані території. Солдат з посттравматичним розладом, повертається у рідне місто на Донбасі, яке зруйноване війною.
Зараз ми живемо напередодні появи нових обіцяних стрічок.
Найперше, то «Довбуш», режисер Олесь Санін. Фільм ще не вийшов, але, якщо відштовхуватися від бюджету у 86 мільйонів гривень, то сподівання грандіозні.
Також «Наші котики 2, або Таємниця жіночого монастиря», де той же Володимир Тихий хоче розповісти, як бійці потрапляють до жіночого монастиря МПЦ. Кремлівські агенти готують новий злочин проти цивільних і хлопцям доведеться ризикувати життям та навіть повставати з мертвих.
Серед документальних фільмів на патріотичну тематику вартує згадати двосерійне дослідження «Хроніка Української повстанської армії 1942–1954» (2014) та «Собор на крові» (2006) - десятисерійний документальний серіал-дослідження національно-визвольного руху з використанням маловідомих фактологічних матеріалів і унікальних документальних кадрів, викладених у формі захоплюючої, майже детективної інтриги.
Кіно і не лише патріотичне твориться важко.
З тисячі варіантів треба вибрати найвдаліший. І це в умовах, коли кожен учасник процесу до останнього вважатиме, що саме його варіант найідеальніший.
Українське кіно повільно формує свою галузь. Бо навколо нього і в середині нього дуже багато таких людей, які роблять усе, щоби в Україні свого доброго кіно ніколи не було.
Всі ці пітчинги, грантові програми від УКФ та президента, сценарні конкурси, кінофестивалі, поки ми не почнемо знімати фільми, на які піде масовий глядач, до формування національної кіногалузі матимуть відношення лише формальне.
Все ж наявні результати додають оптимізму. Нехай поки що навіть найвдаліші українські кінопроєкти, які підтримала коштами держава, не можуть похизуватися добрим бокс-офісом, але у нас є нагороди на фестивалях класу А, деякі наші формати продалися за кордон.
А це доводить, що ми не стоїмо на місці.
Читайте також:
Куди піти чи поїхати: гід найкращими подіями подовжених святкових вихідних
