Фіртка поспілкувалася з Андрієм Івановим - єдиним на сьогодні суддею Яремчанського районного суду Івано-Франківської області, який прибув на Прикарпаття з окупованого міста Перевальська Луганської області. З моменту відрядження пана Андрія на Прикарпаття вже минуло майже 8 місяців. Наші журналісти дізналися, як працюється судді з Луганщини у Карпатах, цікаву історію порятунку людини просто у залі суду та як гуцули називали його москалем.
Про своїх місцевих суддів ми знаємо багато. Ви приїхали з Луганської області. Розкажіть, будь ласка, як розпочиналася Ваша кар’єра? Чому вирішили обрати саме професію судді?
Я із суддівської родини – в мене мати 35-років пропрацювала суддею, після цього 15 років адвокатом. Відповідно я завжди бачив її роботу, мені було цікаво і так з’явилася мрія стати теж суддею. Після школи я закінчив Луганський сільськогосподарський інститут, - я професійний комбайнер, - декілька років збирав урожай. Відверто кажучи, одразу після школи вступити на юридичний було неможливо, адже потрібно було мати стаж. А де його взяти? Тому ми з батьками вирішили, що оскільки мене цікавила механіка, то спочатку вступлю до сільськогосподарського. Після інституту, я два роки завідував механічною майстернею в колгоспі, а вже потім перейшов в міліцію. До правоохоронних органів я вступив у 1996 році, адже надзвичайно складні були часи, особливо в матеріальному плані. Проте, працюючи в міліції, я мав можливість за юридичну освіту сплачувати у два рази менше. Також, працював у ДАІ, я служив старшим державним автоінспектором, дослужився у міліції до майора, але все ж таки «поклик предків» нагадав про себе і в 2004 році я звільнився за власним бажанням та вступив на магістратуру у Харківську національну юридичну академію на факультет з підготовки професійних суддів. На той момент я вже мав за плечима юридичну освіту.
У 2005 році після закінчення магістратури я почав працювати у суді, помічником судді, помічником голови суду, керівником апарату суду. Також, з 2005 року по 2009 рік я викладав правові дисципліни в Алчевську у Вищій школі бізнесу при Донбаському гірничо-металургійному інституті. У 2009 році вже згідно з Указом Президента був призначений на посаду судді.
Ось така історія. Так що у мене в родині суддівський клан (ред. - усміхається). Але не той клан, який рахує статки, а той, який пишається професійністю.
Надзвичайно складним виявися 2014 рік. Вам, як і багатьом іншим українцям, довелося виїхати з окупованої території. Чим Ви займалися після того, як залишили Перевальськ?
Мій переїзд був складним. Дуже складна ситуація з цим розривом. Відверто кажучи, до 2014 року, я далі Донецька нікуди і не їздив. Перший раз я потрапив до Києва, коли почав навчатися в Юридичній академії. Але так сталося, що коли почалася війна, я змушений був переїхати. Чим міг допомагав українським військовим і після того, як через мою проукраїнську позицію в мене відбувся конфлікт з козаками, я вже наприкінці літа 2014 року був змушений поїхати – ситуація була складна. Щоб Ви розуміли, з 2014 року і по сьогодні я змінив близько 30 місць проживання, - не легко це все відбувається… З окупованої території виїхав – працювати ніде, крім того, у мене закінчилися повноваження як судді-п’ятирічки. Ще з 2012 року почав писати юридичні статті у журнал «Адвокатське бюро» і вже у 2014 році головний редактор мені подзвонила і запропонувала писати. Так раз у місяць, щоб не втрачати кваліфікацію, я писав.
Вже згодом, все частіше виникало питання - куди себе подіти? З 2015 року використовуючи свої знайомства, напросився на роботу до Верховної ради в якості помічника-консультанта народного депутата. Там я працював у комітеті з правосуддя та правової політики. На цій посаді я пробув більше двох років.
Як так сталося, що Ви опинилися на посаді судді у Яремче?
Так склалося, що таких суддів без повноважень як я з Донецької і Луганської областей зібралося близько 30 осіб. У нас були проблеми із зарплатнею, ніхто не знав, що з нами робити. І я вже користуючись нагодою, проживаючи в Києві, ходив і записувався на прийоми у Верховний суд, у Ради суддів, до кваліфікаційної комісії… одним словом – довбав усіх (усміхається – ред.). Голова Ради суддів ховалася від мене! І коли вже прийняли судоустрійний закон, який передбачав відрядження суддів і нас почали переводити, усіх 30-тьох. У вищій кваліфкомісії мені сказати писати заяву. Я спитав:
- Куди?
- Ну ось у Яремче, там немає нікого?
Потім я знову приїжджав і вони далі казали, що у Яремче нікого нема, тим більше, що після ряду сюжетів на телебаченні, воно було на слуху. Я вирішив, що як в Яремче, то в Яремче і написав заяву. Відверто кажучи, для мене не мало великої різниці де працювати, адже я не маю ніякого майна і близьких родичів. Батьківщина сказала - і я поїхав у Яремче.
Ось так я опинився у Яремче.
Відомо, що гуцули не прості люди. Чи не називали Вас «сепаратистом», коли приїхали в Яремче? Чи не отримували погроз?
Мені в очі ніхто такого не казав. Правда в дівчат-помічників питали: «Нащо нам москаля прислали, що - своїх не було?». Щось у такому роді. Що ж зробити - у людей язик без кісток. Мені особисто ніхто такого не говорив. Моя справа проста – працювати. Що ж стосується людей, то мені казали, що гуцули складні, проте я не можу сказати, що десь є «прості» люди. Можливо є різниця у менталітетах, але чогось надзвичайного я не відчув. Погрожувати теж ніхто не пробував, що може хтось якусь таку думку і носить проте, я теж не з лякливих (усміхається). Нічого не бояться тільки дурні, але я більше боюся того, що я тут сам, що в мене батьки там, на окупованій території, що батько хворіє – це справді страшно, що я не маю можливості поїхати і допомогти…
Знаємо, що в Яремче у Вас під час одного із судових засідань у людини трапився епілептичний напад. Ви надали першу медичну допомогу і тим самим врятували чоловіку життя.
Такий випадок траплявся вже двічі. Навички надання медичної допомоги набув ще працюючи в міліції, там неодноразово доводилося це робити. Крім того, у мене товариш лікар, один із засновників паліативної медицини. Я досить часто з ним спілкуюся. А що ж до випадку, то я розглядав протокол про адмінправопорушення і під час судового засідання чоловікові стало зле – він втратив свідомість і почав задихатися. Зізнаюся, було страшно, під час епілептичного нападу у людини стискаються щелепи, мабуть у чоловіка був нежить, ніс був закладений і він почав синіти на очах. Я сам злякався, але коли відтягнув щелепи і чоловік вдихнув повітря, то і мені аж полегшало. А ще неподалік від суду яремчанська лікарня, то ж медики приїхали одразу і зробили укол. Тож можна сказати, що спільними зусиллями ми врятували людину. Насправді, дуже страшно, коли людина задихається у тебе на очах.
В Яремчанському суді майже рік не було кому розглядати справи. Назбиралося надзвичайно багато роботи. Як Вам вдається самотужки справлятися з усім?
За час своєї роботи в Яремче я розглянув 820 справ. Коли у серпні я потрапив до Яремчанського суду, то нерозглянутими було близько 1000 справ із-за того, що майже рік не було суддів. Якщо кримінальні справи ще передавали в інші суди, то решта – лежали і чекали, бо їх не можна передати до інших судів. Тож, я отримав в провадження 1000 справ. Ще 200 справ надійшло вже за час моєї роботи. На кінець 2017 року залишилися не розглянутими ще близько 400 справ. Щодня по 2-5 заяв і клопотань слідчих органів чи протоколів. Судова реформа - це чудово, але майже 30 тисяч людей опинилися у заручниках цих змін. Наприклад, я почав працювати у серпні 2017 року, а були заяви від людей з проханнями про розлучення ще за вересень 2016 року, тобто люди чекали майже рік, щоб розлучитися.
Є такі справи, що можна вирішити і за декілька хвилин, наприклад, адмінпорушення. А є й такі, що півроку слухаєш і не до кінця знаєш, як її вирішити. До речі, це одна із проблем у роботі наодинці - немає з ким порадитися. Звичайно, є телефон, можна подзвонити, але коли ти прийшов, показав справу і порозмовляв - це набагато краще. Насправді, іноді дуже важливо вислухати думку іншого судді і цього якраз не вистачає.
Можливо Вам обіцяли найближчим часом надіслати «підкріплення» ?
Обіцяють, але треба реально дивитися на речі, у суді повинно працювати троє суддів. ВККС оголосило конкурс, близько 600 кандидатів перемогли. З квітня місяця починається навчання помічників. То рахуйте, що у липні місяці вони складають екзамени, з вересня розпочнеться процедура проходження вищої кваліфікаційної комісій. То підрахуйте скільки ця процедура триватиме. Згадайте, скільки часу обирали 20 осіб у Верховний суд. Тобто, у найкращому випадку, нові судді приступлять до роботи у кінці 2018 на початку 2019 року.
І це зайде тільки 300 суддів. Не факт, що хтось із них потрапить до Яремче. Сподіваюся, що у листопаді чи грудні вже ж таки «поповнення» прийде.
На Вашу думку, можливо не варто було розпочинати судову реформу?
Довіра до судової влади була вже на нулі. Як її відновити? Потрібно було провести реформу. Зокрема, оновити суддівський корпус: судді, які мають бажання залишитися працювати повинні пройти кваліфікаційне оцінювання. Як на мене, це вимушений крок, на який потрібно піти, щоб відновити довіру. А з боку суддів потрібно чесно працювати, намагатися вирішувати справи швидко та справедливо.
Пане Андрію, які головні відмінності у суддівській роботи між східним Перевальськом та західним Яремче?
Якщо порівнювати суддівську роботу, то наш східний район більш криміналізований. Наприклад, у нас населення 100 тисяч, з них дуже багато шахтарів, а тут люди майже всі займаються бізнесом, мають якийсь прибуток. У нас край більш «пролетарський», на жаль, більше тяжких злочинів. Тут, у Яремче, більше цивільних справ. Відповідно землі у цьому районі дорогі, власники цих ділянок люди не зовсім прості і виникає багато спорів навколо землі. А загалом, люди одинакові. Там у нас були такі, що приходили і скандалили, імітували і піну з рота пускали, тут ще таких ситуацій не траплялося.
Ви вирішили продовжити свої повноваження в Яремчанському суді. Чи не хотілося переїхати в іншу область?
Я проведу аналогію, в мене товариш суддя з Донецької області, так у нього квартира у Києві та дружина там працює, тому він намагається перевестися до столиці. У мене немає житла і близьких родичів. А тут я вже прижився трошки, у мене, як то кажуть, з’явилися «плани як у Наполеона», я розпочав ремонт, не хочеться кидати, що розпочав і знову переїжджати.
Розмовляла Лілія Маршалко-Горковенко
