День тридцятий…
Пишу тобі цього листа з окопу. Ти не сердься, що папір ледь брудний - я старався вирівняти його руками, які уже 23 дні не бачили мила. Не ображайся, що букви кривулясті і час од часу втрачають рядок - я надто часто озирався назад, щоб попередити друзів про можливу атаку ворога.
Знаєш, сьогодні вранці наді мною літали снаряди. І, замість того, аби сіпнутись, прокинутись і вирватись з цього жорстокого сну, я схопив автомат і навкарачки поповз до товариша - будити його і забирати у безпечне місце.
Після першого нападу я якийсь час лежав і дивився на небо. На холодне, безхмарне і помережене птахами. У вухах моїх досі гуділи снаряди, і серце так виривало груди, що в якусь мить я злякався: а раптом воно вистрибне, забризкає усе кров'ю і страхом? Тоді я схопився за груди руками і наказав серцю не сіпатись. Якщо я помру зі страху чи відчаю, побратими мої здадуться…
День сорок п’ятий
У нашому батальйоні з'явився новий - доброволець Марек, корінний поляк. Вранці він вітається з нами - "Честь!". Так по-польському звучить "Привіт". Я вважаю, ми всі заслуговуємо Марекового привіта - всі ми заслуговуємо честі. Поляк знає лише одне слово українською - "Свобода". Він приїхав сюди воювати за неї. І, що дивно, Марек приїхав визволяти нашу свободу.
Честь, Ліно! А як твої справи? Я пам'ятаю, як ти возила нам хліба одразу ж на лінію вогню. Ми старалися вберегти тебе від куль і отих жорстоких явищ, якими супроводжується кожен день. Ти завжди пахла пряно - випічкою, і тепло - домом. Я так любив обіймати тебе і вдихати аромат твого медового волосся...Моя Ліно…
День сорок дев’ятий
Коло нас крутиться маленький хлопчисько Даньо. Він живе у селі неподалік, лише за кілометр од нашого блок-посту. Приходить до нас щодня - привозить консерви і питну воду. Спочатку ми боялися пускати Даню так близько до війни, але він розсердився і сказав: "Хлопці, ми або разом, або нічого не варті!" І ми, дорослі чоловіки з міріадами зморшок навколо очей дивилися у його ласкаво-сині вічі та бачили там супротив і оту свободу, за яку воює Марек. Коли Даньо приходить, він завше вітається з нами зовсім по-козацькому: "Здорові були, хлопці!"
Здорова будь і ти, Ліночко. Пам'ятаєш, як ми лежали з тобою ще влітку і мріяли? Про те, що Крим знову буде українським. Про те, як приїдемо у Слов'янськ на щорічний парад вишиванок. Про те, як подаруємо Щастю нове, ніким не скривджене солов'їне щастя.
Ми хотіли створити Царство духа тут - на землі наших предків. Хотіли зробити цю країну такою, в якій хочеться жити…
День п’ятдесят перший
Нещодавно до нас заїжджав медик-афганець. Підкинув у нашу аптечку трохи знеболюючого, вділив із власних запасів цигарок і шоколаду. Знаєш, якими щасливими ми були? У нього темні очі і сива борода. Нагадує нашого святого Миколая, лише погляд надто сумний, відчайдушний. Він розказував нам багато історій про афганську війну. Та я запам'ятав лише одне: афганською "привіт!" буде "сало́м!"
Салом, Лінко! Ми стали інтернаціоналістами. Будуємо Україну, в якій знайдеться місце і для мене, і для Дані, і для Марека, і для афганця з сумними очима.
Знаєш, я аж тепер замислився: я хочу жити в країні, де панує мир. На кінець тринадцятого року це не здавалося аж таким важливим. У країні має бути стабільний курс "умовних" і узбіччя без недопалків - так мене запевняли. Але тепер я знаю точно: перш за все держава має бути спокійною. Без негараздів ані на Сході, ані на Заході. У нас же у всіх - "душа" і у всіх "мама", і байдуже, що для когось "щастя" буде "счастьем", а "кохання" "любовью".
День шістдесятий
Доброго вечора, душе моя!
Я так шкодую, що у той клятий день не зміг вберегти тебе від смерті. Ліно, якби ти не приїхала тоді, якби не попала під обстріл, я б відправив цього листа у Вінницю, де ти відпочивала б перед черговою гуманітарною допомогою. Пам'ятаю твої сповнені болем очі. Тобі, чорт забирай, болів я, і зовсім не тривожила смерть!...
Натомість опісля написання я прочитаю листа ще кілька разів. І потім моє серце знову стукатиме, а я знову прикриватиму його брудними руками.
Колись ти питала мене, в якій Україні я хочу жити. Три дні по твоїй смерті я згадав і казав усім: хочу жити в країні, де є Ліна. Де вона жива і всміхається.
А зараз я зрозумів: хочу збудувати для тебе нову країну. Таку, де ти , будучи живою, сміялася б на повен голос.
У кожного з нас є благородна мета. Марек воює за свободу. Афганець мститься за відірвану на Майдані гранатою руку. Семенко хоче, щоб його п'ятирічний син ніколи не боявся жити у рідній стороні. Волонтерка Валя хоче, щоб мати нарешті перестала переживати за сина-нацгвардійця, який зараз теж на Сході. А Алекс воює за те, щоб весь Донбас одного дня закричав: "Слава Україні!". Та що там, навіть Даньо поважно і зверхньо каже: "Буду жити у найкращій у світі державі, залишилось створити її!".
Я...А я лише хочу, щоб наша країна була мирною. Щоб уранці на оцьому ж полі, де я лежу в окопі, можна було почути тишу. Щоб не пахло війною і підгорілим м'ясом тих, хто не встиг сховатися.
Щоб те собаченя, яке ми прихистили, могло гавкати і весело стрибати коло якогось обійстя.
Щоб Даньо своїми маленькими рученятами будував не ідеальну державу, а саморобного воза.
Бувай, Ліно.
Не знаю, чи коло Бога зараз ти - бо коли питаю його у молитвах про тебе, Творець не відповідає. Де б ти не була, твої очі заслуговують найкращого.
Перезаряджаю автомата. Зараз знову почнуться обстріли, мушу йти перевірити всіх своїх підлеглих.
Йдемо боронити країну, в якій хочемо жити і говорити солов'їною.
Не сердься, що так мало і востаннє написав. Люблю тебе навіть там.
Щиро, твій комбат-айдарівець А.
Україна, 2014р.
Софія Трощук,
учениця школи професійної журналістики
