Коли різдвяний вечір тихо спадає на плечі сонній Землі – час зупиняється, здається вона просто забуває, що повинна крутитися. Сутінки легесенько торкаються ніжним, але по-зимовому холодним подихом щік.
Сторожі ночі запалюють срібні ліхтарі у своїх віконцях, що наче дірки, які протер час на непроникній темній небесній завісі. Вони ніби ненавмисно дозволяють поглянути за лаштунки, відкриваючи таємниці зоряних буднів. Хтось невідомий додав декорації – підвісив на невидимих тонесеньких нитках місяць. Він, неначебто намагається своїм світлом зовсім розірвати зіткану з темряви ніч і освітити навіть найтемніші куточки.
Під цим теплим сяйвом мерехтять, переливаються, але не тануть сірі клаптики самотнього снігу. Він з острахом чекає на весну, з усіх сил намагався зачаїтись і мовчати, мовчати, щоб весняне сонце його не помітило, але тихе скрипіння звело всі намагання нанівець.
Дерева завмерли закутавшись у тишу, їхні гілки сплелись у складні теореми. Донизу летять, розсікаючи непорушний спокій тисячі химерних візерунків, що десь там, вгорі, чиїсь тендітні пальці вистригають з ніжних хмар.
Святкова атмосфера витає усюди. Різдво…Найбільше його звук вчувається у дзвонах. Їхнє звучання пускає імпульси до кожнісінької клітинки тіла, серце наповнюється теплом, наче хтось смичком на струнах твоєї душі розпалює сотні бенгальських вогнів.
Тільки таке душевне тепло можна передати іншим, для цього достатньо однієї щирої посмішки, доброго слова чи лагідного дотику. Щось неймовірне і заворожуюче є у цьому різдвяному вечорі. Якась непідвладна поясненням магія охоплює кожну домівку.
Згадую, як виснажені,мозолисті руки моєї дорогої бабусі дбайливо,трепетно чаклують над кожною стравою. З кожним дотиком вона передає особливі чари свята і приправляє усе своєю любов’ю. Мабуть, справжня любов до тих для кого готуєш – найкраща приправа до будь-якої страви.
Неможливо описати словами відчуття, коли відбувається об’єднання всієї родини. Хвилини тихо стікають разом із свічкою, полум’яна душа якої ніяк не може вирватися назовні. Секунди, хвилини, години…Їх ніхто не помічає, адже ніхто не хоче помічати. А й навіщо? Один момент і тиша змінюється галасом, холод – теплом, темрява – світлом . Усі щасливі вже від думки про те, що разом – тут і сьогодні, вже і зараз. Навіть дихати боїшся, щоб не сполохати цю святу тишу, щоб не налякати її, щоб не розбити,наче скло. Стаєш навшпиньки, щоб поділитися обіймами з найріднішими і разом з ними передати їм свою безмежну радість. Будить від миті зустрічі молитва, яка розпочинає Святу Вечерю. Це не просто слова, це вдячність, це надзвичайна сила, яка з’єднує нас з чимось невідомим, але водночас таким близьким, з Кимось, хто точно вище за нас. Серце, як птах тріпоче у грудях, і ти розумієш,що щасливий. Так, непомітно, але очікувано приходить Різдво. Вдихаєш його п’янкий, медово - морозяний запах на повні груди, так сильно і так багато, щоб вистачило на наступний рік, і з головою поринаєш у цю неймовірну атмосферу, насолоджуючись кожною секундою. І забуваєш про все на світі, і залишаєш позаду всі клопоти і турботи, і вимикаєш поганий настрій і телефон, бо це Різдво. Свято, яке приховує набагато більше, ніж ми звикли думати. Потрібно просто прислухатися і довіритися його запаморочливій музиці. Її звуки скрізь, хіба не чуєте?
Олеся Парфан,
школа професійної журналістики
