Вирішила ще раз перевірити свої відчуття щодо феномену* Романа Бончука. Нещодавно відбулась його виставка у «Івано-Франківській Спілці художників». Назви виставки не запам’ятала, як і назв робіт (бо не було), тому не полінувалась сходити ще раз і заодно вловити суть питання, та симптоматично застала напередодні 8-го березня у «Храмі мистецтв» ярмарок.
«Непомітність» виставки Бончука насторожує. При відкритті не було майже нікого: автор, один оператор і троє поціновувачів мистецтва. Отже інформаційна подія відбулась, значить автор теж відбувся (закон ЗМІ). А от щодо «непоміченості» виникає протиріччя. Вкотре останні виставки Романа Бончука безлюдні. Особисто мною жодного разу не були зафіксовані митці, які є цехом для художньої спільноти: товариші по пензлику, критики, опоненти, в решті решт вороги. Бончук все-таки «помічений», тільки зі знаком мінус і ця порожнеча простору чітко фіксується всіма своєю неприсутністю.
Щодо свого відчуття творчості Романа, то я вже давно спостерігаю за її трансформацією. Аякже ж, відомий автор відомої мегакартини (5х25 метрів) мегаісторії України. Тому хотілося хоча б щось мати у колекції з його творів і виловити більш менш до смаку роботу. Напевне «не доля». Спочатку твори гнітили своєю колористикою «ламаних» портретів, потім кабалістичними не прочитаними/не вичитаними символами. Одначе, портрет відомого художника Володимира Чернявського мене захопив і вразив, як кажуть «Знімаю капелюха». Думала тоді: «Може, відчуває людину, вміє передати, з часом випишеться».
Теперішня виставка зустріла мене більш ясними кольорами, викликавши радість: «О!, виписується. Не помилялась». І знову, як у прірву. Купа, тепер беззмістовних картин, назвати їх абстрактними – заперечити абстракціонізм як стиль. Наче вилили на деко прострочені фарби (хоча артефакти терміну не мають) і подали без пояснень/підписів. Я розумію, що світ митця незбагненний, але якщо він виставляє його, то хоча б з поваги до глядача, можна зіграти головну-другорядну роль: «Їсти подано!»
І знов одна єдина картина, яка привертає увагу. Оскільки вона без назви, змушена сама її ідентифікувати-нарікати: «Ісус Христос – Джон Леннон». Об’єднавши візуально (а тут не помилишся в авторській передачі) два символи/образи, Сина Божого і поп-зірки ХХ ст.. групи «Бітлз» Джона Леннона, Бончук стає на слизький шлях, він розщеплює мою свідомість. Синтез, який створено в картині (що покликано робити мистецтво) на несвідомому рівні руйнує мою цілісну картину світу. Більше не ходитиму на виставки Бончука, вирішила я, незважаючи на всі його заслуги перед мегаісторією. Буду ставити фільтри.
* * *
Єдиним сенсом для мішені є влучена стріла.
І різьблене обличчя не завдячує творцю,
а лиш його умінню бути ремеслом в руках Всевишнього
і вмінню вправно володіти текстом.
Якщо обличчя різьблене набуло щось у тобі,
засвідчи майстру шану і себе у ньому.
Адже, той постріл, що над нами:
мішень і влучене стріла.
/ Антуан де Сент Екзюпері, «Цитадель»,СХХІХ /
Щодо «Спілки художників», то цей «Храм» вже давно перетворився на торжище і з цим щось потрібно робити. Недарма тут явився «І.Х. – Д.Л.» Бончука для Бончука.
*Феномен Бончука однозначно лежить в суто соціальній і ні в якому разі не художній площині аспект, оскільки визнається представницьким органом («Спілка художників») і повністю ігнорується мистецьким світом.
6.03.2013 Е.Вітер
