Андрій Ділай, колишній гравець футбольної команди Івано-франківська, що брала участь у чемпіонаті СРСР серед команд Першої ліги. В команді він провів не повних два роки, зігравши 72 матчі (64 у чемпіонаті та 8 у розіграші Кубку).
З Андрієм Степановичем вдалось поспілкуватись під час футбольного турніру присвяченого пам'яті його товариша на футбольному полі та у житті - Віктора Клим'юка, який традиційно проходить у квітні у Івано-Франківську.
Андрій Степанович, як потрапили до команди «Спартак» Івано-Франківськ?
Спогади найприємніші. На початку 1980 року, мене запросили в івано-франківський «Спартак» Іштван Шандор, який разом із Валентином Тугаріном готували команду до нового сезону. Під керівництвом Іштвана Дьордьовича я грав в ужгородській «Говерлі», яка на той час виступала у другій лізі.
Крім мене у «Спартак» прийшли мої одноклубники по команді із Ужгорода – Юрій Ципле та Сергій Семушин. Юрію, в наступному вдалось закріпитись у команді, а ось Сергій, зігравши три гри у розіграші Кубку СРСР, повернувся до Ужгорода.
Що на той час представляв собою «Спартак»?
В Івано-Франківськ я приїхав, коли мені було 22 роки. Як кажуть футбольна кар'єра лише починалась. Попасти на той час у команду першої союзної ліги було почесно. «Спартак» за своїм складом був добротною та самобутньою командою, яка проводила свій восьмий сезон у першій союзній лізі.
В її складі виступали як місцеві футболісти, так і футболісти з інших куточків республіки. Мені випала нагода грати разом із вихованцями місцевого футболу - Тарасом Белеєм, Миколою Пристаєм, Ігорем Юрченко, Богданом Морозом, Віктором Клим'юком та багато іншими.
«Спартак» Івано-Франківськ. 1980р. Андрій Ділай, другий справа у нижньому ряді
У свій перший сезон я зіграв 41 матч із 46, які провів «Спартак» у тому сезоні. Вважаю, що дебют у «Спартаку» мені вдався. Хоч команда проводила сезон не стабільно, але головне завдання своє успішно виконала – зберегла місце серед команд першої союзної ліги, випередивши такі знані команди, як запоріжський «Металург», ярославський «Шинник», свердловський «Уралмаш» та «Крила Рад», що у не давно ще виступала у вищій лізі радянського футболу.
Вже традиційно, на початку сезону, у команди з'явився новий головний тренер та команда змінила назву.
Керівництво міста та області ініціювало зміну головного тренера. Валентина Тугаріна замінив Іштван Шандор. Початок сезону для нас видався вкрай невдало. Хоча в домашніх матчах, що передували старту чемпіонату, із «Трактором» та «Кузбасом», ми здобули нічию та перемогу. Після них команду переслідували невдачі. Команда опинилась у зоні вильоту.
В команду, на посаду головного тренера було запрошено Віктора Лукашенка, з яким було пов'язані успіхи команди у 1972р. та який у попередньому сезоні повернув Дніпропетровську вищу лігу союзного футболу.
Чесно сказати відносини в мене з ним не склались. В цей час я спілкувався із Леонідом Ковтуном, який на той час працював тренером у «Дніпрі». Він знаючи мою ситуацію, запропонував мені перебратись до Дніпропетровська.
Команда тоді невдало виступала у вищій лізі, у дебютний сезон повернення до неї. Після невеличких вагань, я прийняв рішення перейти у «Дніпро». Було якось боязко на той час, але про прийняте рішення не жалкую, оскільки саме з тією командою, у 1983 році, здобув один із найвагоміших успіхів для «Дніпра», здобувши вперше звання чемпіона СРСР.
Останній свій матч за івано-франківське «Прикарпаття», я зіграв із львівськими «Карпатами». Під кінець другого тайму вийшовши на заміну, «Прикарпаття» тоді перемогло львів'ян - 3:1.
Саме в той сезон команда втратила багаторічну прописку у перші лізі. Яка була причина?
Через стільки років важко сказати про причини. Знаю, що «Прикарпаттю» завадив так званий ліміт нічиїх, який тоді діяв, Якщо не помиляюсь, саме нічия у Ставрополі, в останньому матчі не додала команді бажаного очка, яке було рятівне для неї. Рахую, що команда з гідністю представляла своє місто, даруючи своїм вболівальникам насолоду від гри та результатів.
На той час в Івано-Франківську були всі умови для утримання команди у першій лізі. Команда мала заміську базу, мала власний автобус. Жодних проблем із заробітною платою та преміальними я не пам'ятаю. Футболісти забезпечувались житлом. Я був не виключенням, від керівництва команди отримав квартиру на вул. Братів Хоткевича, у новозбудованому будинку. Місто мені дуже подобалось, своєю компактністю та зручністю.
Ви згадали, що останній свій матч у складі івано-франківської команди провели проти «Карпат», за які у своїй кар'єрі не зіграли жодного матчу.
Саме так. Як відомо я народився на Львівщині, як кожний хлопчина мріяв грати за «Карпати», які є гордістю західного регіону України. Однак життя так розпорядилося, що основні футбольні звитяги чекали мене у «Дніпрі», куди я потрапив з Івано-Франківська.
Свого часу, мене запрошували до Львова. Пропонуючи не погані умови. На той час - це квартира та авто. Все це в мене було у Дніпропетровську. На той час мені хотілось грати у футбол, як можна на найвищому рівні. Саме «Дніпро» давав такий шанс. Насамперед, у матчах із європейськими командами у розіграшах єврокубків.
Проведені матчі у Кубку чемпіонів та Кубку УЄФА - це у пам'яті на все життя. Неймовірні матчі із французьким «Бордо», якому в 184 фіналу поступились лише у серії післяматчевих пенальті.
Дніпро Дніпропетровськ- чемпіон СРСР 1983 року. Андрій Ділай п'ятий у верхньому ряді з права
Хоча, все ж міг зіграти за «Карпати». В кінці 1987 року, керівництвом львівської команди велись переговори із Володимиром Олексійовичем Емцем, який на той час очолював кишинівський «Ністру». Я. із Володимиром Олексійовичем постійно підтримував спілкування. В одній із розмов, він розповів про такий варіант та спитався чи я би погодися переїхати до Львова. Але не судилось. В кінці того ж , року Володимир Емець пішов із життя…
Ви вже друге в Івано-Франківвську, на турнірі пам'яті свого товариша Віктора Клим'юка?
Наразі проживаю у рідному у Сокалі. Івано-Франківськ не далеко ж. На запрошення його сина Андрія, відвідую Івано-Франківськ, під час турніру пам'яті його батька, мого товариша як у футболі, так і у житті.
Такі турніри це насамперед пам'ять тим кого не має з нами. Як кажуть людина живе доти, поки про неї пам'ятають. Це лише можна вітати
зліва напрвао: Ярослав Думанський, Андрій Ділай, Олександр Микулець та Олег Руденський
До того ж. завжди приємно бувати там, де проходили твої футбольні роки, де доводилось грати у свою улюблену гру.
Прикро, що в Івано-Франківську ніяк не добудуть центральний стадіон. Місто, із цікавою та самобутньою історією, заслуговує на належну футбольну інфраструктуру.
Ось, поряд з ним, побудували новий стадіон із штучним футбольним покриттям, а він вигляд має не кращий за центральний стадіон, який будується ще з часів СРСР.
Весь понищений та занедбаний, і це при тому, що його здається не давно таки збудували. Довелось чути, що побудували для занять футболом для дітей, а вони не в змозі на ньому проводити необхідні навчально-тренувальні заходи, оскільки цю спортивну споруду перетворили у комерцію. Прикро.
Володимир ОМОМ
