Дані останніх соціологічних досліджень переконливо довели слушність рішення партії Віталія Кличка «УДАР» самостійно йти на вибори, а не зливатись в «братську політичну могилу» з «Батьківщиною» та «Фронтом Змін».
Зокрема, згідно з опитуванням, проведеним Центром соціальних досліджень "Софія", за «УДАР» готові проголосувати 18,0%, за "Батьківщину" - 17,2%. При цьому, до парламенту також проходить ПР (29,5%), КРУ (9,0%) та «Свобода» (5,9%).
Але найбільшою сенсацією є не те, що «УДАР» випередив за рівнем електоральної підтримки Об’єднану опозицію, а те, що це лише незначною мірою відбулося за рахунок тих голосів, що їх втратила очолювана Яценюком та Турчиновим політична сила.
Таким чином, спростовано міф про те, що ці партії «топчуться» по одному електоральному полі. А також наочно продемонстровано, чия робота з виборцями є ефективнішою: рейтинг «УДАРу» послідовно зростає, тоді як Об’єднаної опозиції на старті перегонів був відчутно вищим, аніж зараз.
Від рішення йти на вибори одним списком з іншими опозиційними силами Віталія Кличка, не в останню чергу, втримав негативний досвід співпраці з «Батьківщиною». Під час виборів київського мера в 2008 році Юлія Тимошенко пообіцяла підтримати найбільш рейтингового противника Леоніда Черновецького. Натомість, коли дійшло до справи, екс-прем’єр зажадала, щоб Кличко - єдиний, хто зміг би перемогти одіозного «Льоню-Космоса», зняв свою кандидатуру на користь її «правої руки» - першого віце-прем’єра Олександра Турчинова.
Результат такого «кульбіту» з боку «Батьківщини» - загальновідомий. Черновецького було вдруге обрано мером столиці, що дозволило йому та його «молодій команді» продовжити грандіозний дерибан комунального майна.
Такою ж високою може виявитись ціна егоїзму соратників Тимошенко і на нинішніх виборах. Попри наявний багаж непорозумінь, Об’єднана опозиція і «УДАР» мають спільну мету: усунути від влади нинішній режим. Цілком виправданим, в зв’язку з цим, є рішення про узгодження кандидатур по мажоритарних округах. Особливо тих, де взаємне поборювання опозиціонерів створює ризик проходження до парламенту ставлеників влади.
Але ж далеко не скрізь ситуація складається саме таким чином! Принаймні, в багатьох округах Галичини прямі чи «замасковані» симпатики «стабільності» та «подоланої руїни» не набирають навіть кількох відсотків голосів. Безумовними ж лідерами перегонів є представники патріотичних сил.
Який сенс в самоусуненні когось з них, та ще й менш ніж за три тижні до дня голосування? Хто від цього виграє?
Виборець, який вже, в основній масі, визначився зі своїми симпатіями до конкретного кандидата, отримавши інформацію, що той відмовляється балотуватись, бо так вирішило його «партійне начальство» в Києві, швидше розчарується в подібній політичній силі. Бо як це так – три місяці рекламувати свої переваги, а потім – бац, ми пропонуємо голосувати за іншого.
Важко зрозуміти, який виграш від цього матиме країна: незалежно від того, хто б з опозиціонерів переміг, якщо він дотримуватиметься своїх обіцянок, то ніколи не підтримуватиме антиукраїнських законів та не увіллється до лав провладних фракцій.
Єдиними «бенефіціаріями» такого сумнівного рішення, отже, можуть бути тільки партійні бонзи Об’єднаної опозиції. Вони допустили провали у своїй агітаційній кампанії, їх рейтинг знизився, а це, автоматично, призводить до зменшення кількості депутатів, що пройдуть по партійному списку. От вони й силуються збільшити кількість депутатів у майбутній фракції «Батьківщини-Фронту Змін» за рахунок «вибивання» преференцій для своїх кандидатів на округах.
Але чи співмірний такий, сказати б – «виграш» окремих не надто вправних лідерів, з тією шкодою, яку вся ця підкилимна гра може завдати загальній справі?
