Голова всвердлюється в сон як у плиту пінопласту. Музику вловлюю що раз то менше. Таке враження, ніби колонку невидимим конвеєром відсуває все далі і далі чи просто хтось несе її геть. Повітря важке. Думання далеко вже не таке, як на звичайну тверезу голову, не пряме і не логічне. Тепер воно гостріше, але пливуче, ніби пасма їдучого диму носяться десь всередині. За жодну із думок не можу вчепитися, хоча й дуже того хочу. Подушка, ковдра, одяг перетворилися на тепле і ніжне болото. Топлюся в ньому свинею.
Маю велику й приємну надію подивитися сновидіння. В них добре, бо світ не такий скупий на самого себе, та й я значно простіший. Хотів би дуже поєднати звичну свою урбаністику з місцями, як, наприклад, на картинах Марчука.
Часто мені сняться дивні майже невагомі поверхні. Поля, сади, пустелі. Головна в них принада – незайманість і незнаність мною. Можна відчути себе дитиною – ходити ніби вперше, торкатися кожної гілочки чи стебла з цікавістю, не перейматися нічим, окрім гри в пізнання, вірити, що можна сподіватися всього, а значить і сподіватися всього. Хочеться, аби кожне із моїх міст мало ходи-закавулки з дитячими такими властивостями, тому певне й не сидиться на місці. Коли виходиш із потяга на новому вокзалі, то притягує кожна лавчина, стіна, дорога і особливо балкон. До останніх в мене навіть розвинулася певна патологічна пристрасть. Бачу у них красу і простір. Сидячи на балконі відчуваю затишок маленької кімнатини, а разом з тим і відкритість на кілька кілометрів вперед. Якби я мав таку можливість – перебудував би усі міста по-своєму. Гаразд, міг би вдовольнитися і одним, аби тільки воно було ізольованим від інших, аби здавалось окремою планетою. Не балкони були б придатками до осель, а високі оселі лише переходами, коридорами чи просто драбиноподібними стержнями, на яких тримаються балкони. Там не було б занадто холодно. Якраз так, щоб можна жити на свіжому повітрі. Джерелом холоду я би зробив землю. Повітря так-сяк і як де, а от земля б обпікала диким морозом. Взуття за таких умов треба шити з товстими підошвами. Ніяких снігових заметів. З висоти придорожній мороз помітно хіба за скоцюрбленими або швидко йдучими силуетами людей, за їх товстими в’язаними шапками, плащами, рукавицями, за змінами шкіри, яка неприродно рум’яна або бліда. Замість снігопадів окремими ранками видно як стіни й асфальти вкриваються дрібною блискучою памороззю і вулиці стають розпорошено-діамантовими. Просто райське тепле містечко швидко би надокучило як полуничний йогурт - ніякої ж бо гіркоти. Добре, коли є біди, з якими треба жити. Без них – жодної тобі рівноваги. Гірке є таким самим смаком, як і солодке. Ми ж любимо часник і перець.
Іноді з неба тут сиплеться пісок. Після опадів доводиться довго тріпати килимки і верітки, обтрушувати волосся, одяг. Місто стає затонованим в жовтий колір. Хода втрачає твердість, аж поки пісок не зникне.
Тут важко довго затриматися на одному місці. З часом посилюється вітер. Через місяць, а коли й через тиждень чи кілька днів стіни і підлога балконів робляться крихкими наче вугілля. Невдовзі вони стають зовсім як печиво і важливо вчасно спуститися вниз аби йти далі. Варто добре вдягнутись. Люди сунуться вперед спочатку поодинці, а потім густими натовпами, наче паломники чи вигнанці. Доводиться довго йти рівною і порожньою площиною. Це також місто і, часом, я думаю, що воно безрозмірне. Так і йдемо, аж поки на горизонті не з’явиться перший високий порожній балкон.
