Коли у 2014 році загинув її двоюрідний брат Петро Остапчук, сестра Симеона (Надія) Довганюк зрозуміла, що хоче бути поруч із тими, хто переживає біль війни. Попри стереотипи та недовіру, вона стала першою жінкою-капеланкою в Українській греко-католицькій церкві.
За 11 років служіння сестра Симеона працювала у військовому госпіталі, підтримувала поранених військових, родини загиблих та зниклих безвісти.
В інтерв'ю журналістці Фіртки сестра Симеона (Надія) Довганюк розповіла розповіла про свій шлях, найважчі втрати, віру під час війни та про те, чому українці не мають права здаватися.
За її словами, рішення присвятити себе капеланському служінню прийшло після загибелі двоюрідного брата Петра Остапчука у 2014 році. Він був серед військових, які загинули внаслідок збиття гвинтокрила поблизу гори Карачун.
«Дев’ять днів ми не могли привезти його додому. Після похорону я побачила його побратимів і зрозуміла, що їм потрібна допомога.
У мене була богословська освіта, психологічна освіта, і мене не покидала думка, що людям потрібна не лише молитва. Їм потрібна дія, підтримка, надія», — каже Надія Довганюк.
«Отці вирішили ризикнути»: як з’явилася перша жінка-капеланка в УГКЦ
Сестра Симеона пригадує, що найбільшим викликом на початку стала не робота з військовими, а необхідність переконати церковне керівництво дозволити жінці виконувати капеланське служіння.
«Коли я захотіла піти в капеланську службу нашої Української греко-католицької церкви, це було щось нове для отців і єпископів. У нашій церкві ще ніколи не було жінки-капеланки.
Але завдяки отцю Любомиру Яворському, який тоді відповідав за капеланське служіння, отці вирішили ризикнути і дали мені цей дозвіл. І я свято вірю, що вони не помилилися», — розповідає Надія.
У вересні 2014 року Надія Довганюк отримала благословення на капеланське служіння та розпочала роботу у військовому госпіталі на Дніпропетровщині. Звідти вона вирушала у відрядження до військових на Донеччині та Запоріжжі.
Основним місцем служіння капеланки були військовий госпіталь і військова частина А1615.
«Ніхто не знав, як зі мною поводитися»: про стереотипи у війську
Поява жінки-капеланки у війську викликала чимало здивування.
«Для них це було щось нове, цікаве й непізнане. Чесно кажучи, всі були трохи в шоці. Ніхто не знав, як зі мною поводитися, бо існувало багато стереотипів. Приблизно пів року я їх розвіювала. Але вдалося», — усміхається сестра Симеона.
За словами капеланки, найчастіше військові зверталися до неї не за порадами чи готовими відповідями, а просто за можливістю бути почутими.
«На початках найбільший запит був — вислухати. Людям потрібно було з кимось поговорити. Дуже багато було почуття провини через втрату побратимів.
Також було почуття провини перед Богом, переживання через порушення Божих заповідей. Нас ніхто не готував до війни, а люди мають свої моральні цінності, тому це все вони дуже гостро переживали», — пояснює Надія Довганюк.
Після початку повномасштабного вторгнення ці переживання лише посилилися.
«Ті запити не зникли, а ще додалися нові. У багатьох військових дуже гостре почуття справедливості. Вони не розуміють, чому немає демобілізації, чому приймаються ті чи інші рішення, чому так відбувається.
Іноді всередині людини буквально вирує вулкан. Тоді потрібно допомогти їй зрозуміти, на що вона може вплинути, а на що — ні, і допомогти знайти надію», — говорить капеланка.
Найважчою частиною своєї роботи сестра Симеона називає супровід родин загиблих та зниклих безвісти.
«Життя із втратою найдорожчих людей важке. Але ще важче — життя з невизначеною втратою.
Коли людина зникла безвісти, це найскладніше випробування. Бо коли є завершення історії, людина хоча б знає правду. А коли немає відповіді — це дуже важко», — переконана вірянка.
Найважче випробування — родини загиблих і зниклих безвісти
Капеланка наголошує, що у такі моменти особливо важливо правильно говорити з людьми.
«Ніколи не можна казати: "Все буде добре". Особливо тоді, коли людина переживає велике горе. Не можна говорити: "Живи далі". Ми не живемо для когось. Ми живемо з кимось. І коли цієї людини немає поруч, нам дуже боляче», — пояснює сестра Симеона.
Однією з найболючіших для неї стала перша смерть військовослужбовця, яку довелося пережити під час служби.
«Буквально через два тижні після початку служіння помер військовослужбовець. Я була поруч із ним у реанімації, закривала йому очі, повідомляла про смерть рідним. Це було дуже важко.
Я не могла спати, багато молилася, шукала підтримки. Але тоді зрозуміла одну річ: найлегше — зібрати речі й піти. А от залишитися там, де болить, — набагато важче», — пригадує вірянка.
За роки служіння сестра Симеона переконалася, що військові часто допомагали їй не менше, ніж вона їм.
«Вони навчили мене щирості та правдивості. Люди, які пройшли війну, дуже гостро відчувають фальш. Вони одразу бачать награну любов чи награну турботу.
Я ніколи не починала говорити їм про Бога. Але потім вони самі знаходили в мені Бога, а я в них — Христа. Так ми вчилися любити одне одного», — говорить капеланка.
Особливо Надію Довганюк вражає поєднання мужності та вразливості українських військових.
«Їхня впертість і відвага вражають. Але водночас вони дуже вразливі люди. У цьому є якась особлива людська краса», — каже жінка.
Як людина з психологічною освітою, Надія Довганюк пояснює, що психологія та духовна підтримка не суперечать одна одній.
«Людина має тіло, душу і дух. Психологія більше працює з душею — почуттями, переживаннями, логікою. А дух — це вже екзистенційне розуміння життя, віра, сенси. Добрий психолог має розуміти всі три складові людини», — зазначає сестра Симеона.
Сили для служіння капеланка знаходить у молитві та тиші.
«Тиша для мене — це розкіш. Я багато часу проводжу серед людей і для людей, але саме тиша є моїм зарядним пристроєм. Там я відновлююся і набираюся сил», — ділиться Надія.
Найболючіше запитання про Бога
Одним із найчастіших запитань, які ставлять родини військових, є запитання про Бога.
«Люди запитують: "Чому Бог не вберіг мою дитину? Чому Бог дозволив цьому статися?" Це дуже важкі питання. Про радість говорити легко, а про біль набагато важче», — каже вірянка.
На думку капеланки, війна по-різному вплинула на віру українців.
«Хтось каже, що знайшов віру, хтось — що втратив її. Але я думаю, що людина насправді не втрачає віру. Просто біль, розчарування чи горе іноді не дають їй проявитися. Ми народжуємося з вірою, надією і любов’ю», — переконана капеланка.
Сьогодні сестра Симеона перебуває на Івано-Франківщині та підтримує людей у комунальному закладі «Дім воїна». Попри втому та складнощі війни, її головне послання українцям залишається незмінним.
«Боріться до перемоги. Не дайте ворогу і війні зламати вас. Ми іноді навіть не знаємо, скільки сили маємо всередині себе.
Але слово "перемога" означає перемогти. Тому пересильте себе і зробіть усе для перемоги», — наголошує перша в Україні жінка-капеланка.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
