В Україні тема вибору актуальна завжди. В Станиславові кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого століття теж вирували політичні пристрасті. Наскільки ж змінилося політичне життя за сто років, чому навчилися кандидати й виборці, а які помилки продовжують повторювати?
Кого обирали в Станиславові
Центральне місце в політичному житті Станиславова початку минулого століття займали вибори депутатів до Галицького сейму та австрійського парламенту. Галицький сейм засідав у Львові й на початку ХХ ст. складався зі 161 посла (так тоді називали депутатів). Деякі посли отримували мандати на підставі свого високого рангу (наприклад, єпископи), інших обирали раз на шість років за так званою куріальною системою, коли різні соціальні верстви населення мали різну «вартість» своїх голосів. Голос одного поміщика, що сплачував понад 200 корон податків на рік, прирівнювався до 168 голосів селян, які сплачували в скарбницю по вісім корон.
Австрійський парламент (Державна рада) був двопалатним і складався з палати панів, члени якої призначались або отримували мандати у спадок, і палати депутатів, яка формувалася шляхом виборів. Виборче законодавство тричі змінювалося, поступово збільшуючи кількість громадян, що мали право обирати.
В загальному місто Станиславів обирало одного посла до Галицького сейму і разом з Тисменицею одного посла до австрійського парламенту. Додатково більші власники землі й нерухомості Станиславівського округу (повіти Станиславівський, Богородчанський, Надвірнянський, Тлумацький, Бучацький) обирали ще двох послів до сейму і одного до парламенту. Менші власники теж мали право обрати додаткових послів – по одному до сейму й до парламенту. Отже, в Галицькому сеймі наш край був представлений чотирма депутатами, а в австрійському парламенті – трьома.
Виборці й виборчий процес
Виборча реформа в 1907 р. суттєво пожвавила політичне життя міста, запровадивши загальне право виборів до австрійського парламенту. Виборче право мали чоловіки віком від 24-х років, що володіли громадянством Австро-Угорщини. Жінки й військовослужбовці виборчого права не мали.
Виборці повинні були звернутися до виборчого бюро магістрату, що знаходилося у міській ратуші, щоб їх занесли у списки. З собою вони мали будь-який документ, що засвідчував особу – метрику, посвідчення робітника чи службовця, паспорт, шкільне свідоцтво тощо. Виборець мав право перевірити наявність у списках свого прізвища і у випадку будь-якої помилки подати рекламацію (скаргу). Для участі у виборах потрібно було мати при собі легітимаційну картку (аналог сучасного запрошення на вибори) і картку для голосування (виборчий бюлетень). Ці документи можна було отримати в магістраті, але найчастіше їх приносили виборцям просто до оселі й віддавали особисто в руки. На картці для голосування виборець вручну писав прізвище обраного кандидата. Якщо він не підтримував нікого, вкидав до урни порожню картку.
Місто було поділене на виборчі секції (дільниці). Станом на 1911 р. їх було чотири, вони охоплювали середмістя й чотири передмістя (галицьке, лисецьке, тисменицьке й заболотівське). Всього в 1911 р. в Станиславові було 5526 осіб, що мали право голосувати, з них 3204 євреїв і 2322 християн. Загальна кількість населення міста на початку ХХ ст. складала близько 30 тис. осіб. Результати виборів спочатку підраховували за секціями, а потім уже називали загальний результат. Явка виборців була високою. Так, у парламентських виборах 1911 р. взяло участь 88% виборців Станиславова, з них двоє вкинули до урни порожні картки, а 15 карток були визнані недійсними.
Українські виборці часто йшли голосувати після урочистого богослужіння, співаючи дорогою псалми й пісні. Це викликало подив у перехожих, але згуртовувало людей і заохочувало взяти участь у виборах.
Голосування в Станиславові переважно проходило спокійно, на відміну від інших місцевостей. В ті часи нерідко відбувалися протести проти виборчих зловживань, які закінчувалися кривавими сутичками з поліцією. Загалом у Східній Галичині під час парламентських виборів 1911 р. було вбито 29 чоловік і сто чоловік поранено.
Агітація і зловживання
Культура виборців на початку ХХ ст. не була дуже високою. «Як звичайно в час виборів, некритична громадськість уважає за наймудріших і таких, що мають рацію, тих, хто найголосніше кричить», – з гіркотою констатувала станиславівська преса в 1911 р. Виборчі активісти часто вигукували в переповнених кав’ярнях та ресторанах гасла на захист того чи іншого кандидата, і це помітно впливало на думку виборців
Траплялися й спроби підкупу. Галицькі українці дражнили тих виборців, що продавали свій голос, «хрунями». Так називали й депутатів, що зрадили своїх виборців. В газетних карикатурах зображувалась сатирична постать Микити Хруня, що уособлював підлість і продажність. Перед парламентськими виборами 1900 р. в Тисмениці проводилася досить оригінальна агітація за польського кандидата, старшого залізничного інженера Павла Ствертню. Два агітатори, пани Рубчак і Грабовський, дали доручення місцевому купцю, щоб він пригощав ковбасою, пивом і горілкою всіх виборців, які голосували за їхнього кандидата. За кілька годин виборці спорожнили всі запаси купця, випивши кільканадцять бочок пива й силу-силенну горілки. За «передвиборчий бенкет» бідолашному купцю так і не заплатили, тож йому довелося вимагати свої гроші через суд. Як запевняла преса, сам пан Ствертня про цю передвиборчу «агітацію» нічого не знав і такого доручення не давав. Пан Ствертня запам’ятався виборцям ще й активним заклеюванням Станиславова передвиборчими плакатами. «Агітація за пана Ствертню в Станиславові була чудово організованою й надзвичайно активною, – писали газети. – На його підтримку наліплювали величезну кількість польських, українських, єврейських плакатів і завзято агітували всюди».
«Технічні» кандидати, які фактично не мають шансів на перемогу, а лише відтягують голоси в інших, існували й у ті далекі часи. Їх називали «оперетковими кандидатами». Так, газета «Кур’єр Станиславівський» у травні 1907 р. зауважила, що не буде згадувати і зважувати шанси на перемогу двох опереткових кандидатів – інженера Шаля і доктора Берґгофа.
Щоб донести до виборців свою політичну позицію, кандидати організовували «виборчі збори», тобто зустрічі з виборцями. Вони зазвичай проходили в залі товариства «Сокіл» (нині приміщення Обласної дитячої бібліотеки), в міському казино (нині Обласна бібліотека для юнацтва) і в театральній залі (Обласна філармонія). Такі зустрічі часом закінчувалися неприємними сюрпризами. Наприклад, у 1900 р. виборці під час зустрічі з кандидатом сильно попсували крісла в залі.
Парламентська робота
На виборах до австрійського парламенту в 1907 р. та 1911 р. в Станиславівському окрузі перемогли визначні українські громадські діячі – Левко Бачинський, станиславівський політик і адвокат, що обирався і до австрійського парламенту, і до Галицького сейму, і Євген Левицький, лідер українського студентського руху в Галичині, один з засновників Української національно-демократичної партії. Подібно до сучасних депутатів Верховної Ради, тодішні парламентарі часто вдавалися до зриву засідань або, як тоді казали, обструкції. Меншість, що не могла вплинути на хід голосування, приносила музичні інструменти, дзвоники, тріскачки й створювала в залі страшний шум. Вже згаданий Левко Бачинський якось у вирі політичної дискусії кинув в одного з депутатів шматком деревини.
Щодо Галицького сейму, то тут стався й зовсім унікальний випадок перешкоджання прийняттю невигідного рішення. Щоб не допустити затвердження бюджету, Левко Бачинський в 1912 р. виступив з промовою щодо проблем розвитку освіти. Виступ тривав аж 18 (!) годин. Його слухачами залишалися тільки головуючий і стенографісти, а депутати були змушені розійтися. Проте Галицький сейм прославився й цілком продуктивною роботою. В 1868 р. він другим у світі (після США) прийняв закон про охорону природи, що передбачав заборону полювання на бабака і диких кіз.
Вивчаючи історію політичного життя нашого міста й Галичини загалом, можна лише дивуватися, як мало змінилася психологія виборців за сто років. Та й сучасним кандидатам і депутатам похвалитися нічим – більшість їхніх передвиборчих і парламентських прийомів стара як світ і вигадана зовсім не ними. Всі ми прагнемо й чекаємо позитивних змін, але починати, мабуть, потрібно кожному з себе. Завжди ставтеся до свого вибору свідомо й відповідально і пам’ятайте: колись право обирати було привілеєм, доступним далеко не всім.
Олена БУЧИК, ЗК
