Брешуть, що сімейні цінності знецінюються, занепадають, ой як брешуть. На Заході, де батьки, заклопотані кар’єрними сходинками свого драбинного життя, не завше можуть викроїти часину для спілкування зі своїми дітьми та один з одним; де вуйко живе з вуйком чи тьотя з тьотьов плюс всиновлений бахур; де дітвору дубасити ні про дупі, ні по писку суворо заборонено на рівні де-фактового законодавства, та й просто неприйнятно; де кожен член сім’ї уповноважений вибирати самостійно собі професію, житло і інші «екзистенціали» – так, шляк би їх трафив, біда з сімейними цінностями, ще не так давно іменованими «традиційні».
Та добре там, де нас нема чого жаліти. У нас власне. У нас сімейні цінності з роками тільки зміцнюються, утверджуються в суспільстві, обростають металевими ланцюгами зеленіючі листочки генеалогічних древ замість прогнилих стовбурів, буремним цвітінням формується наочно нова традиці, маючи уявлення про осінь, як про трудівничий сад вічнозелених. Матінка горою і горою банкнот стоїть за свого любого синочка, який сп’яну на бентляку «панарошку» зносить пішоходів – отак потрібно діток захищати. Татко, коли йде працювати в державну канторку, ключ від приватної копілочки-сопілочки передає не якимсь там чужоплемінним менеджерам штибу «тор» чи «medium», а рідним діточкам звісно, якщо передчасно вмерла бабуся, а ті обов’язково йдуть по стезі батька вже чи потім, і своїм діткам… Все для сім’ї і нічого із сім’ї. І зазвичай в родині голова татусьо, а не мамуня. Буває в принципі, що й мамаша замість папаші, та все ж, погодьтеся, рідше. З таким підходом націю не витравити, адже, як сказав класик – «народ починається з родини», а народ то кістяк країни, це й без класиків всяких зрозуміло всякому. Ось що ми можемо і повинні протиставити аморальному, звироднілому Заходу, де все змістилося і перемішалося в сім’ї, а абстракції на кшталт «справедливість» і «свобода» деперсоналізували істинний фаліцизм родинних стосунків!!!!!!!
Нам не вистачає для повного щастя кількох речей ! Перша річ (регіональна): фаліцизмів замість галліцизмів. Про це детальніше десь іншим разом. Друга річ (вседержавна): традиціоналізація, себто введення в стійку сімейну традицію не лише турботи за членів сім’ї, як то ми розуміємо всі, але й блатняків-бентляків - працевлаштування усіх-усіх на високі державні посади і відкриття пристойного бізнесу із безперешкодним веденням в подальшому, бо, без базара, майже всяка мамка за те, що її петрусь на діскотівці набив гулю на голові павлуся, має змогу іменем У-країни виділити декілька банкнот у благодійний фонд місцевого судді «Феміда для Аїда», та не всяка годна влаштувати синка чи доцю на високу посаду. І третя річ (універсальна і така, що витікає з другої, охоплює дві попередні) - усиновлення і удочеріння. Кого ? Ким ? Всього народу, всіх громадян і можна кількох нерезидентів – президентом України на п’ять років з правом передачі у родинну власність на неменший термін наступникові чи йому знов.
Суспільство, побудоване за образом будинку сімейного типу, це буде не лише безпрецедентно і унікально на планеті Земля, але й ефективно і весело. Ми здружимося і породичаємося з мільйонами собі подібних і сотнями не собі подібних, це буде логічним апогеєм нації й народу і прикладом для наслідування всіма ренегатами-індивідуалами світу сього, адже, якщо все колись почалося із родини, племені, батька-вождя, то чому не може закінчитися багатомільйонним племенем і вождиком, чи розпочатися ?... А влада собі гарантує пожиттєве батьківство, бо, як відомо, батьків у нас не вибирають, або вибираються за родинним принципом – ну як нам не фемілізуватися, ну як нам не фемінізуватися!?!
Щоправда голові сім’ї прийдеться працювати відразу на кількох роботах( письменницькою роботою бідолашному займатися, окрім веденням державних справ), щоб забезпечити всіх старших і молодших дітей(старші – губернатори і всякі і не всякі мери), тому не наймолодшеньким доведеться помагати батькові, а решті чекати ласки і опіки від всіх сильно-зайнятих-старших і нарощувати комплекси молодших дітей за Адлером.
Тато – буде бити ременем по с*аці, бо – малі і неслухняні, та радій і зловтішайся, малечо, старших він б’є по писку. А де мама ? А мама – сидить дома в чотирьох стінах. Вона теж покарана татом, він її не дозволяє виходити – попри те, що маленькі діти, більшість, любить природно більше мамів ніж татів. І як багатодітна сім’я ми вправі отримувати від світового банківського сімейства матеріальну допомогу. Тому, відтак з надією братики і сестрички, треба не голосувати, а галасувати: вимагати, вимагати – влитися у велику сім ‘ю. А для цього спершу створити бодай маленьку.
