Легко проглядаються спільні віхи біографії керівників комуністичної партії, уряду (РНК, Ради Народних Комісарів УРСР), вищого представницького органу (ВУЦВК) України:
народився у селі,
працював на Донбасі,
брав участь в революційних подіях або був направлений на роботу у Москву або Петербург,
згодом повернувся (був направлений) в Україну,
брав участь у організації репресій, Голодомору, проведенні русифікації.
Молотов, Хрущов, Каганович - ось прізвища тих керівників Радянського Союзу початку 30-х років, хто залишався на вершині влади аж до смерті Сталіна у 1953 році.
Чубар, Косіор, Хатаєвич, Балицький, Постишев – керівники середньої ланки від котрих залежало безпосереднє виконання злочинних наказів. В подальшому вони були розстріляні. Своєю смертю помер лише Петровський.
Хрущов Микита Сергійович (17.04.1894 року, с.Калинівка Хомутовського р-ну нині Курської обл., Росії – помер 11.09.1971 року у Москві).
В 1908 році, коли Микиті минуло 14 років, його сім'я переїхала на Успенську копальню, недалеко від Юзівки. Надалі займався господарською і партійною роботою на Донбасі, в Харкові і Києві.
У місті Юзівка (нині Донецьк) на одному з мітингів М.Хрущов познайомився з Л. Кагановичем, який матиме згодом значний вплив на його подальшу політичну долю.
На початку 20-х рр. М. Хрущов брав участь у відновленні шахт Донбасу. Працював на Рутченківській копальні заступником голови управління з політроботи, згодом йому запропонували посаду управляючого Пастухівської копальні. У грудні 1923 р. – член Юзівського окружкому КП(б)У.
У 1925–26 рр. він працював секретарем Петрово-Мар’їнського райкому партії, у 1926–28 рр. – зав. оргвідділу і одночасно заступником секретаря Сталінського окружкому КП(б)У. У його кар’єрному зростанні допомагали впливові особи, а з-поміж них, в першу чергу, Л. Каганович. Саме він запропонував М. Хрущову, викликавши того до Харкова (столиця України того часу), у 1928 р. посаду заступника завідуючого оргрозподвідділу ЦК КП(б)У. У квітні того самого року рішенням секретаріату ЦК КП(б)У його рекомендовано завідуючим оргвідділу і заступником секретаря Київського окружкому КП(б)У.
Однак працював він там недовго. За рекомендацією Л. Кагановича, який на той час був уже секретарем ЦК ВКП(б), М. Хрущов у 1929 р. став студентом Промислової академії у Москві.
У 1931–32 рр. – М.Хрущов секретар Бауманського і одночасно Краснопресненського райкомів ВКП(б), у 1932– 34 – секретар Московського міськкому, у 1934–35 рр. – другий секретар Московського обкому і перший секретар Московського міськкому ВКП(б). На XVII з’їзді ВКП(б) обрано членом ЦК ВКП(б). Від березня 1935 до січня 1938 – перший секретар Московського обкому і міськкому ВКП(б).
У 1938 році направлений в Україну. Тут М.Хрущов - виконуючий обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У — січень — червень 1938 р.; далі двічі був першим секретарем ЦК КП (б) У — червень 1938 — березень 1947 р. і грудень 1947 —грудень 1949 р.
На ниві русифікації М.Хрущов «попрацював на славу». У квітні 1938 р. постановою ЦК КП(б)У «Про реорганізацію шкіл на Україні» утворення навчальних закладів, де викладання проводилось мовами національних меншостей, кваліфікувалось як «насадження особливих національних шкіл», що були вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалось «недоцільним і шкідливим». Тоді ж у квітні постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах» з другого класу початкової української школи вводилось обов’язкове викладання російської мови. Для цього відводилось 4–5 годин на тиждень. Було припинено «українізацію» вузів, установ, преси. Діловодство перетворилося на двомовне, але «перемогла» російська мова.
Був головою РНК УРСР (уряду) 1944-1946 роках, коли Л.Каганович вдруге очолював партійне керівництво республіки.
М. Хрущову «пощастило» брати участь і в знищенні УГКЦ. У березні 1945 р. з’явилася схвалена особисто Й. Сталіним інструкція з її ліквідації.
9 вересня 1944 р. голова РНК УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення – з території України до Польщі. У 1945– 46 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв і українців, які визнали себе за поляків, переселилися до Польщі. Складнішим виявився процес переселення українців, яких до УРСР вернулось загалом близько 500 тис. Відносно добровільно переселилось приблизно 90 тис. українців, а з середини 1945 р. розпочалось контрольоване польською владою примусове переселення. Однак понад 150 тис. українців на другу половину 1946 р. все ще залишалися в своїх домівках.
У грудні 1947 року Хрущов вдруге очолив комуністичну партію України, ставши першим секретарем ЦК КП (б) України; займав цю посаду до свого переїзду в Москву в грудні 1949 року, де вдруге став першим секретарем Московського комітету партії і секретарем ЦК ВКП (б).
Політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки рішенням від 29 березня 1947 р., не без участі "спеціалістів по Україні" М.Хрущова і Л.Кагановича, започаткувало акцію «Вісла» – виселення українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення їх на так званих «повернутих землях», тобто у західних і північних районах Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. Акція «Вісла», що тривала з квітня по серпень 1947 р. і внаслідок якої було переселено 140,6 тис. українського та змішаного українсько-польського населення, стала заключною фазою політики етнічної антиукраїнської «чистки» південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.
У повоєнний час М. Хрущов жорстко боровся проти УПА і націоналістичного підпілля у Західній Україні. Кілька разів він визначав «остаточні терміни» знищення націоналістичного підпілля, стимулював провокаційну діяльність спецгруп МДБ-НКДБ. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКДБ, командувачів військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя».
У (1953-1964 рр.), як тільки, як дехто каже «прихований українець», М.Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС, - русифікаторська політика Кремля посилилася.
Це саме при цьому "щирому і простому дядькові", який нібито подарував Україні Крим, в 1958 р. компартія СРСР приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. З 1961 р. комуністична партія проголошує політику: "злиття націй", "двомовності", "мови міжнаціонального спілкування".
До вашої уваги ще один кадр, який також «дуже багато зробив для України».
В’ячеслав Михайлович Молотов (справжнє прізвище Скрябін; народився 9 березня 1890 у дєрєвні Кукарка нині Кіровської області, Росії — помер 8 листопада 1986 року, Москва).
У вересні 1920 року рішенням партійного керівництва був направлений на Донбас. У жовтні 1920 року обраний секретарем Донецького губкому більшовицької партії.
З листопада 1920 р. по березень 1921 року — перший секретар ЦК КП(б)У. Перебуваючи на цьому посту, проводив жорстку політику централізації, боровся з українським повстанським рухом, втілював програму продрозверстки і виступав проти заміни її продподатком, що призвело до голоду 1921-1922 рр. в Україні.
Березень 1921 — 1930рр. — секретар ЦК ВКП(б), з 1926р. — член Політбюро партії, в грудні 1930р. призначений головою РНК СРСР.
Найближчий соратник Й.Сталіна, вважався його «правою рукою».
В.Молотов став разом з Й.Сталіним організатором геноциду проти українського народу — Голодомору 1932—1933 рр.
У вересні -жовтні 1932 року очолював надзвичайну комісію по Україні, яка займалася примусовою колективізацією та тотальною конфіскацією зерна в селян.
На початку 1933р. наказав вивезти всі колгоспні фонди, включаючи і насіннєвий, у рахунок заборгованості по планах хлібозаготівель, що перетворило штучно створену продовольчу кризу в Україні на широкомаштабний Голодомор.
Глава радянського уряду в 1930—1941, нарком і міністр закордонних справ (1939—1949, 1953—1956).
З травня 1939р. разом з гітлерівською владною верхівкою взяв участь у підготовці планів розподілу Центрально-Східної Європи, яка завершилася укладенням пакту Молотова-Ріббентропа.
І нарешті фаворит, - «найбільший патріот України радянських часів».
Лазар Мойсейович Каганович (народився 22.11.1893, с.Кабани, нині Поліського району Київської області — помер 26.07.1991 року в Москві).
З 1907 року працював шевцем у Києві.
З 1911 року, ставши членом РСДРП(б), брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі та на Донбасі, зокрема у Юзівці.
Отже, акурат до революції переїхав до Юзівки (нині м.Донецьк), де під ім'ям Бориса Кошеровіча працював на взуттєвій фабриці Новоросійського товариства і був керівником більшовицької організації та організатором Союзу шевців. З початку Лютневої революції 1917 був керівником Юзівського комітету партії і заступником голови Юзівського ради робітничих депутатів.
«Двічі» генеральний (перший) секретар ЦК КП (б) України: перший раз - квітень 1925 - липень 1928р., другий раз - березень - грудень 1947р.
Як секретар ЦК і завідувач сільськогосподарським відділом ЦК в 1929-1934 безпосередньо керував «справою організаційно-господарського зміцнення колгоспів і радгоспів і боротьбою проти організованого куркульством саботажу державних заходів».
"Великий українець", "заслужений організатор Голодомору в Україні і на Кубані" 1932-1933 років.
А ще керівник від СРСР «акції Вісла» — депортації 1947 року більш, ніж 140 тис. українців з Надсяння і Лемківщини.
А ще брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин УПА.
Ними гордилася вся "вєлікая совєцкая родіна", а це злочинці. Разом з "незабвєнним Артьомом" вони "соотєчєствєннікі, героі народа Донбасса".
Нині з'явилася нова когорта україноненависників, "героїв України", "представників народу" з депутатськими посвідченнями в кишені, - О.Єфремов, О.Царьов, П.Симоненко, В.Колєснічєнко і т.д.
Багато таких же "героїв України" наклепали Л.Кучма і В.Янукович своїми указами про призвоєння злочинцям і українонависникам звання "Герой України".
Багато з таких "героїв" нині знову пруться у Верховну Раду України.
Сергій Стефанко
