Годину-другу тому пив каву з давньою знайомою, яка власне тепер і познайомила через інтернет (як це не смішно) мене з однією теж, мабуть, хорошою дівчиною. Ну ми з нею списалися і перекинулися кількома словами. Така вона й вся розмова. Тут я собі подумав, що останніх не пам’ятаю скільки уже разів при першій зустрічі лице в лице, дізнавшись ім’я і потиснувши руку, кажу людині: «Приємно познайомитись». Певне воно й приємно, але кожного разу одне і те ж. В тому числі й рукопотискання. Та останнє ще хоч куди. Це наче перший тілесний контакт. Перше, так би мовити, пересвідчення, що та людина є і, що вона цілком матеріальна, а не просто лише ім’я, голос видимий образ і ціла купа подібних властивостей. З іншого боку, цей жест є і, свого роду, найпростішим виявом довіри. Ми ж не станемо просто так давати руку хижому звіру, високовольтному дротові чи комусь-чомусь для нас небезпечному.
Отже, почувши ім’я, довірившись (на відповідному, звичайно, рівні), відчувши приємність (так мало би бути) ми (принаймні я і ще багато людей) кажемо «приємно познайомитись», - вимовляючи зовсім не те, що на думці, а мимоволі завчену фразу. І то так гарно? Якби вдавалося бути чеснішими, першими звучали би фрази на кшталт «ти якась дивна», «я би вдув», «думаю, чоловіче, занадто ти фраєр», «гімно наворочене» чи просто «файна». Наслідків передбачається кілька і всі, як на мене, є позитивними. Від: противні одне одному люди швидко все зрозуміють і не стануть разом себе мучити, або ж знайдуть спільну мову, до: люди відразу порозуміються, сподобаються чи що. У всякому разі, дискомфорт відпадає. Все звелось до відвертості і відсутності брехні. Шкода, що таке неможливо…
