«На передовій мужнім бути легко». Ветеран АТО Михайло Прошак розповів про війну, мир та Морську піхоту

Фото - з особистого архіву Михайла Прошака


Війна на східних теренах України не вщухає вже сім з половиною років.

Змінюються її назви: АТО, ООС… Втім, не залежно від назв сутність подій на Сході залишається незмінною: війна залишається війною. Вона вбиває кращих синів нашої країни, приносить біль та горе у родини, руйнує економіку, знищує впевненість людей у завтрашньому дні.

В переддень Дня захисників і захисниць України кореспонденту Фіртки вдалося поспілкуватись з цікавою людиною.

Наш герой – атовець, колишній морський піхотинець молодший сержант запасу Михайло Прошак. Одразу скажемо: він не потрапив на передову з перших днів російської агресії, як чимало з тих, про кого люблять писати медіа. Його шлях на фронт пролягав через осмислення, сумніви і навіть страждання. Адже на тій війні загинув його рідний брат і це наклало свій відбиток на ставлення його рідних до обраного ним шляху.

Проте, вибір одягнути військовий однострій був лише більш свідомий і твердий.


Михайле, в АТО/ООС ти воював у лавах Морської піхоти – в еліті Збройних Сил України та ще й вступив туди на службу у достатньо зрілому віці – практично у 40 років. Ти раніше проходив там строкову службу?


Ні. Строкову службу я не проходив взагалі. Як це сталося? Свідомо від армії не косив. Були певні медичні проблеми, а потім… Потім не підходив за віком.

Проте завжди хотів служити в елітних військах. Чомусь мене завжди тягнуло до морської піхоти або навіть до морського спецназу. Адже з одного боку – це неабияка романтика. Ну уяви собі: що може бути кращим і романтичнішим, ніж море, хвилі, легкий бриз…? А з іншого боку – це важка робота для справжніх чоловіків. Постійні тренування, фізичні та психологічні навантаження, тактичні навчання, стрільба, рукопашний бій. В моєму дитинстві про таке мріяли усі хлопці.

Зрештою, слабаком себе я ніколи не вважав. Займався фізичною культурою, рукопашним боєм, не цурався важкої фізичної роботи.

Можливо, саме через свою мрію і в АТО пішов не одразу: боявся, що не візьмуть у спецвійська.  У 2014 – 2015 роках брали переважно за мобілізацією. Щоб потрапити, скажімо, в десантно-штурмові війська, морську піхоту, а тим більше до спецназу, необхідно було мати відповідну військово-облікову спеціальність. А у мене вона звідки, якщо строкову не служив? Направили б у піхоту… Боявся розчаруватись в армії. Знаєте, як воно тоді було? Забезпечення немає, військової форми немає, засобів захисту немає…


Тільки це стримувало чи ще щось? 


Ну як сказати… Можливо... Війна – то, знаєш, не прогулянка. На ній люди гинуть. Коли тобі під сороківку, починаєш думати не лише про себе, а й про своїх рідних. Як вони переживуть, якщо мене, не дай Боже, у цинковій труні привезуть?


На Сході загинув твій брат. Як це сталося і як вплинуло на твоє рішення піти до війська?


Ми з Андрієм були братами по батькові (батько і мама давно вже живуть окремо). Проте були з ним справжніми друзями.

Андрія призвали до війська у першу хвилю мобілізації. Служив у 5-му батальйоні територіальної оборони «Прикарпаття». У його складі брав участь у бойових діях у районі Амвросіївки. Після розформування батальйону проходив службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Брав участь у боях за Дебальцеве. Там і знайшов свою загибель.

День 30 січня 2015 року, коли брата не стало, я запам’ятав на все життя. Про те, що Андрія вже нема, мені повідомив телефоном його товариш. Як пізніше з’ясувалося, братова БМП проривалася на допомогу пораненим і потрапила у засаду, під перехресний вогонь.

Тіло його шукали майже місяць. Лише 25 лютого до мене зателефонував знайомий з обласного військкомату і повідомив, що тіло перебуває в одному з моргів Дніпропетровська (зараз – Дніпро – ред.)

Чи вплинула загибель Андрія на мій вибір. Так, звісно. Як? Я б сказав двояко.

З одного боку додала рішучості: кортіло помститися ворогам. З іншого – навпаки. Загибель брата боляче вдарила по моїх рідних. Коли стикаєшся зі смертю близької людини, починаєш дивитись на життя зовсім по-іншому. Загибель Андрія вплинула й на мою матір. Він, зрозуміло, не був її сином, проте мама його добре знала. Ну і, зрештою, я – її син. І їй аж ніяк не хотілося, щоби зі мною сталося те ж саме.

Мати категорично була проти того, щоб я пішов до війська. Я ж, навпаки, рвався на фронт.


Як вирішили суперечку? І як відбулося твоє перше «знайомство» з районом АТО?


Компроміс знайшли досить швидко.

Справа в тому, що у 2015 році на підконтрольній Україні частині Донбасу активно будувалися фортифікаційні споруди так званої другої лінії оборони – доти, окопи, бліндажі. До цього процесу долучились усі регіони України. Власне, для кожної області виділили окрему ділянку для будівництва фортів. Таку ділянку мало і Прикарпаття. В нашому краї спішно набирали бригади будівельників. У складі однієї такої бригади поїхав і я.

Зауважу, фортифікаційні споруди будувалися всього за кілька кілометрів від лінії розмежування. До боїв було, як то кажуть, рукою сягнути. Час від часу до нас долинали звуки канонад, іноді ворожі снаряди долітали й до нас.

Проте у мене було багато часу, щоб поспілкуватися з хлопцями-атовцями безпосередньо у зоні бойових дій. Таке спілкування дало мені додаткову мотивацію для того, щоб надалі й самому піти до війська. Війна ставала для мене ближчою, зрозумілішою.


Коли ж твоя мрія піти служити у спецвійська нарешті здійснилась?


У 2017-му. Наші Військово-морські сили на той час вже оговтались від удару, який завдали кримським «аншлюсом», країна інтенсивно розбудовувала Морську піхоту: створювались нові підрозділи і цілі бригади, які комплектувалися вже не мобілізованими, а військовослужбовцями служби за контрактом.

Контрактники перш, ніж потрапити у війська, проходили вишкіл у спеціалізованих навчальних центрах. Тож для того, щоб піти служити у морську піхоту, ба навіть у підрозділи спецпризначення, вже не потрібна була військово-облікова спеціальність, набута на строковій службі. Таку спеціальність давали навчальні центри.

Тоді я пішов до військкомату і переконав комісара в тому, що за своїми фізичними, психологічними якостями та станом здоров’я я можу проходити службу у спеціальних військах.


Де довелося проходити службу? Чи одразу потрапив до АТО?


Спочатку служив у 36-тій бригаді морської піхоти.  Пізніше потрапив до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Це була щойно сформована нова частина і пунктом її дислокації стало місто Маріуполь на Донеччині. Тому можна сказати, що в АТО, а пізніше в ООС, я прослужив майже весь термін контракту.

Звісно ж, Маріуполь – це не передова. У складі батальйону брав участь у бойових діях у районі населених пунктів Широкине, Павлопіль, пізніше – під Водяним.

Так сталося, що обидва ці сліди не лише у душі, а й на тілі.


Чи прихильно сприйняла Донеччина хлопця з Галичини? Чи відчувалося якесь вороже ставлення з боку місцевого населення?


Ставлення було радше байдуже. Десь у 99% місцевого населення. Напевно, з половину місцевих ще десь у глибині душі підтримують сепаратистів. Проте війна, розруха, безробіття, постійні обстріли настільки вже набридли місцевому населенню, що їм вже байдуже, хто ними керує: аби лиш був спокій і не стріляли.

Ворожість, звісно, відчувалася. І щодня: з того боку лінії розмежування. Ті хлопці ні на мить не давали нам забути, що ми все-таки на війні.


Як склалася твоя військова «кар’єра»? Чи довелося кимось покомандувати, а чи командували лише тобою?


Хм. Мушу визнати: військова, якщо так можна сказати, кар’єра у мене складалася досить вдало і стрімко.

Прийшовши на службу матросом, я вже невдовзі був призначений на посаду командира відділення, отримав звання старшого матроса. Наприкінці 2018 року я став молодшим сержантом. В кінцевому підсумку дослужився до головного сержанта десантно-штурмової роти. Відповідав за бойову підготовку бійців.

А влітку-восени 2019 року навіть довелося покомандувати взводом. Був призначений тимчасово виконуючим обов’язки командира зведеного взводу.

У його складі довелося виконувати деякі специфічні завдання, в тому числі у «сірій» зоні. Власне, там і отримав одне з поранень, яке поставило, як то кажуть, хрест на моїй військовій кар’єрі. Зате я зберіг життя і здоров’я своїх хлопців. Можна сказати сповна відпрацював свій позивний – «Архангел».


Розкажи про свої поранення, як це сталося?


Перше поранення я отримав влітку 2018-го. Досить банально. На взводному опорному пункті під Павлополем дістав кулю в груди від снайпера. Вважаю, що мені пощастило.

По-перше, я був у бронежилеті. Куля броню пробила і застрягла у м'язі між ребрами. Фактично я сам витягнув її з тіла, як то кажуть, «за хвіст». Куля калібру 7,62 міліметри. Такі використовуються для стрільби зі снайперської гвинтівки СВД. От тільки стрілець насправді навряд чи був справжнім снайпером. В іншому разі я б тут з тобою не розмовляв. І, власне, це також везіння.

Друге поранення виявилось для мене більш серйозним. Власне, це було не поранення, а контузія.

Пригадую, то було у вересні 2019 року у районі Водяного. Я вже командував зведеним взводом і разом з хлопцями із взводу ми працювали у «сірій» зоні. Успішно виконавши завдання, поверталися на базу.

Тільки-но вийшли з посадки, як сепари відкрили по нас вогонь із мінометів. Одна «сто двадцять другий» (артилерійський снаряд калібру 122 міліметри – ред.) розірвався позаду мене у посадці. Посадка прийняла на себе уламки, проте не змогла погасити ударну хвилю.

Спочатку все було нормально. Наслідки почали проявлятися дещо пізніше: спочатку проблеми з вухом, потім з зором. А далі почалося: численні госпіталі, комісії…

У травні 2020 року в мене підходив до кінця термін контракту. Оскільки я мав поранення, для того, щоб продовжити контракт на службу у спецвійськах, мені необхідно було пройти військово-лікарську комісію, а там вирішили б, що з моїми хворобами я далі служити не можу. Коли проходив ВЛК в Одеському військовому шпиталі, один з лікарів мені так і сказав: "Ну от і все, синку, ти вже своє відслужив".

Як наслідок, маємо те, що маємо: сьогодні я інвалід військової служби ІІ групи. Інвалідність отримана в ході виконання обов’язків із захисту Батьківщини.


Ти отримав поранення, виконуючи службовий обов’язок. Отже, ти – герой. Чи легко бути мужнім, бути героєм на війні?


На війні бути мужнім легко. Для солдата війна - це робота.

Робота, яку треба виконувати, як би небезпечно це не було. Адже йдеться про захист твоєї Батьківщини, про безпеку твої рідних і близьких. Робота складна, щоденна. До якої дуже швидко звикаєш.

Зрештою, там, на передовій, ти розумієш: або ти його, або він тебе, і це додає рішучості та мужності. 


Крім, власне, АТО та ООС, були якісь яскраві моменти під час служби у війську?


А як же. Клятва морпіха, клятва сержанта, церемонія вручення берета морської піхоти, церемонія вручення частині бойового прапора, а ще – участь у міжнародних навчаннях «Сі-Бриз-2019».

Ці навчання – напевно, один з найцікавіших періодів моєї служби. Стільки цікавих вражень: стільки іноземних військових з націй-партнерів, нових знайомств.


Що найбільше запам’яталося з тих навчань?


Стрибки з парашутом з вертольота Мі-8. З подивом для себе виявив, що американські морпіхи з парашутом не стрибають. Стрибали ми, з нами стрибали молдавські військові…

Крім того, закарбувався у пам’яті морський похід до берегів Грузії одразу по завершенню навчань. Ми йшли на середньому десантному кораблі «Кіровоград». Нас тоді ще переслідував російський есмінець.

Його капітан за будь-що намагався перешкодити нашому походу. Передавав по радіо, що ми, мовляв, не можемо увійти в певний квадрат, оскільки там нібито відбуваються військові навчання.

Втім, наш капітан зробив запит у міжнародні безпекові установи і з’ясував, що у квадраті, прохід через який нам намагалися заборонити, жодних військових навчань не відбувається.


На твою думку, наскільки боєздатними є сьогодні наші Збройні Сили і Морська піхота, зокрема? Чи готові вони протистояти агресору і звільняти наші окуповані території?


Не скажу за всі Збройні Сили, проте стосовно Морської піхоти я знаю точно: сьогодні ці війська забезпечені усім необхідним. Поступово відбувається їх переозброєння. Хоча й повільно, але надходять нові зразки зброї, екіпірування. Хотілося б ще новішої техніки, але гадаю і то колись буде.

Проводяться навчання, в тому числі у співпраці з країнами НАТО. Наші бійці відточують набуті навички і навіть передають бойовий досвід військовим з країн-партнерів.

Головне ж у війську - це бойовий дух. Він у наших хлопців високий. Тому можу сказати впевнено: наші українські бійці сьогодні не лише готові захистити нашу країну (вони це роблять щодня), а й перейти у наступ, щоб звільнити від ворога наші землі. Була б лише відповідна політична воля керівництва нашої держави.


Михайле, ти зараз цивільний, інвалід. Чим займаєшся? Чи не впав у депресію через те, що був змушений полишити Військово-морські сили?


Тоді сталося те, що сталося. Я отримав поранення, захищаючи Вітчизну. Тому про це не жалкую. Шкода, звісно, що довелося розпрощатись з військовою службою. Але роботи багато і тут, у цивільному житті.

Не всі атовці легко інтегруються у цивільне життя. Дехто дійсно впадає у депресію, у когось загострюється посттравматичний синдром. Таким людям потрібно допомагати. Вони повинні відчувати і розуміти: вони не одні у цьому світі.

І я – вимушений пенсіонер, інвалід, маючи вільний час, як можу, їх підтримую. Саме тому я в Обласній спілці учасників та інвалідів АТО. Разом з побратимами намагаюся брати участь у всіх громадських заходах за участю атовців, в тому числі двічі брав участь у Марші патріотів, який щорічно проводиться 24 серпня – в День Незалежності України.

Життя продовжується навіть тоді коли ти цивільний. І не лише продовжується, а розквітає новими барвами…

Якщо ж виникне необхідність знову стати на захист моєї Батьківщини, я з готовністю зроблю це знову і знову. Сил, здоров'я та мужності для цього у мене вистачить! 

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Читайте також:

Не всі захисники – чоловіки, і не всі чоловіки – захисники: чому 14 жовтня – свято не про стать

Ярослав Коретчук, директор обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери: В нашому музеї діє система краудфандингу, завдяки якій можемо купувати експонати на антикварних аукціонах (ФОТО)  

Територіальна оборона на Прикарпатті: на порозі важливих змін


14.10.2021 Сергій Білий 3102 2
Коментарі (2)

Ярослав 2021.10.17, 19:36

Здоров"я вам всім ветеранам .

РР 2021.10.19, 11:29

Шана та подяка таким людям!

01.12.2021
Сергій Білий

В міру глобального потепління зими в нашому регіоні все менше радують снігопадами та морозами. Тепла безсніжна зима – колись прикрий виняток – сьогодні поступово перетворюється радше на загальне правило. І якщо, скажімо, для міських комунальних служб такі метаморфози – в радість, то для туристів – це справжній жах... Фіртка знає, що робити пересічному туристу, якщо зима є не лише безсніжною, але й теплою.

619
26.11.2021
Ігор Марковський

Окрім партійних тем Фіртка також обговорила скандал навколо зриву операції по захопленню вагнерівців, як впливає ситуація на білорусько-польському кордоні на Україну та чого очікувати місцевим громадам від бюджету 2022 року.

1418
22.11.2021
Уляна Мокринчук

Фіртка підготувала ТОП-10 місць, де можна не лише поплавати в басейні, чи спуститись на лижах, а ще й помилуватися водоспадом, напитись справжньої мінеральної води, а також створити керамічний виріб своїми руками.  

2097
19.11.2021
Сергій Білий

Україна – яка вона? Таке питання поставив собі Іван Марк – хлопець з нині окупованого українського селища Чорнухине, що на Луганщині.  Для того, щоб дізнатися відповідь, чоловік пройшов пішки всю нашу країну від крайньої точки на сході до її кордонів на заході. Заходив і до Івано-Франківська, де з ним вдалося поспілкуватись кореспонденту Фіртки.

4022
18.11.2021
Дмитро Сінченко

Руслану Марцінківу не випадає нарікати на попередників чи скидати відповідальність на «парламент», адже рік тому він вдруге здобув посаду міського голови Івано-Франківська, а заразом і монобільшість у міській раді. То ж немає й об’єктивних перешкод для виконання передвиборчих обіцянок. «Фіртка» спробувала з’ясувати, якою мірою очільник міста втілює у життя передвиборчі обіцянки.

3568
17.11.2021
Мар'яна Цимбалюк

Фіртка розпиталася Ігоря Бабинюка, директора Івано-Франківського міжнародного аеропорту, які нові компанії здійснюватимуть авіарейси в Івано-Франківськ, чи будуть літати іноземні лоукости, що сталося з МАУ, яким чином влада та концесіонери перезавантажать роботу летовища.

3535

Для тих, хто з якихось причин не може наважитись на спорт, боїться почати чи лише почав, хочу сказати, що ніколи не пізно бути на старті!  

320

Доля фільму «Дім Gucci» така ж карколомна, як його сюжет. Він відображає життя своїх головних героїв, які не завжди знали, чи вони у цей момент на верхів’ї ними ж майстерно створеної хвилі, чи їх випадково винесло на гребіть цунамі? Ясність наставала у процесі падіння. Але, як би низько ці люди не падали, вони рефлексивно підводилися і знову дряпалися на гору.

1489

Як показує жорстока реальність, жодна будівля не гарантована від знесення під новітню забудову чи руйнівної радикальної «реконструкції». Тому як тільки почув, що будівля за адресою Чорновола, 122 загрожена потенційною новобудовою, одразу ж вирішив описати її «поки не пізно».

15445 2

Каденюка я тоді ще не знав і не міг припустити, що колись з ним познайомлюся. Але мене пройняла немислима гордість, коли на екрані телевізора човник набирав висоту. Зараз навіть не можу повісти, що мене так розпирало. Мабуть, відчуття, що українці теж сучасні та серед них є люди, які готові заради своєї держави на звитягу. Політ у космос на ту пору ще нагадував лотерею.    

2470
23.11.2021

Для хорошої роботи мозку потрібно правильно харчуватися, а саме – регулярно вживати продукти, які живлять мозок всіма необхідними речовинами. 

1587
11.10.2021

Напередодні зими чимало господинь заморожують сезонні овочі та фрукти, щоб завжди мати під рукою необхідні інгредієнти для приготування страв, а особливо десертів. І якщо деякі продукти та після заморозки не втрачають свій звичний смак і вітаміни, як, наприклад, малина або полуниця, то інші, навпаки, стають непридатними до вживання. 

7264
29.07.2021

Що краще: консервувати, сушити чи морозити? Відповідь на це питання залежить від типу й кількості сировини та ваших ресурсів, як-от часу, грошей, та місця в морозилці та коморі.

16207
03.12.2021

Релігійні діячі звернули увагу Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля на потребу розробки державної сімейної політики та затвердження відповідної державної програми з необхідним бюджетним фінансуванням.

346
19.10.2021

Понад 200 учасників із 12 парафій Івано-Франківської Архієпархії відвідали обласний з'їзд спільнот "Українська Молодь - Христові", який відбувся у суботу 16 жовтня, на парафії Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в с. Боднарів Боднарівського деканату. Цьогоріч подія присвячена 88-річниці від дня заснування спільноти.

5868
17.10.2021

Церква у Новій Липівці – це реставрована дерев’яна німецька кірха, яку збудували у 1904 році. До 1939 року тут жили німці у тодішньому присілку Сітауеріка.  

7341 1
04.10.2021

Розпочалася зустріч із Божественної Літургії, яку очолив Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин у співслужінні ректора семінарії прот. Олексія Данилюка та численного духовенства.    

7674
10.11.2021

Палац культури імені Гната Хоткевича у Львові, як і район, у якому він розташований, переживає період змін і оновлення. З 2018 року тут почалась ревіталізація та пошук нової концепції культурного центру.  Палац, що побудували спільнокоштом майже 100

3176
03.12.2021

У Берліні, на подвір'ї Міноборони ФРН, пройшла традиційна військова церемонія Großen Zapfenstreich – з посади канцлерки Німеччини після 16 років роботи йде Ангела Меркель. 

255
02.12.2021

Відповідний законопроєкт вніс на розгляд Верховної Ради Володимир Зеленський, про що він повідомив сьогодні у щорічному посланні до депутатів та українського народу.

399
16.11.2021

Відповідне рішення ухвалив 15 листопада з’їзд політсили.

2433
11.11.2021

Кабінет Міністрів України затвердив склад Комісії з проведення незалежної оцінки ефективності діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції.  

3049