Повномасштабне вторгнення не зупинило українську культуру — воно лише змінило її форму. Творчість стала інструментом переосмислення, голосом покоління і беззвучним криком тих, хто переживає біль. У майстернях і студіях, у підвалах і бомбосховищах продовжує народжуватися нове мистецтво, яке ще і сьогодні стало великою частиною благодійності.
Про свій шлях розвитку, допомогу країні та дітям, російську музику та цінності журналістці Фіртки розповіли учасники івано-франківського гурту "LaBlur".
Як виникла ідея створення вашого гурту?
Вокалістка Андріана Монастирська: виникло все просто «по приколу». Ми з Іванкою Арсенич — студентки другого курсу, навчалися на акторському факультеті. У вільний від пар час сидимо, щось репетируємо, працюємо в аудиторії. І вона сідала за фортепіано.
Я знала, що вона грає, але дуже довго не чула, щоб вона це робила. В Іванки була неприємна історія з музичною школою — вона її відвернула від інструмента. Але потім, помалу-помалу, вона почала повертатися до гри.
Іванка просто сиділа й щось награвала, імпровізувала. А я тим часом сиділа поруч і підспівувала — вигадувала на ходу якісь слова, у стилі Меді Банани та схожого. Так і народилася жартівлива пісенька — про пари, про інститут.
Ми записали її. Назвали «Вогнегасник» і виклали в Instagram. Людям сподобалося, писали: «Вау, прикольно! Класно! Давайте ще щось!»
Тоді ми написали вже другу пісню — вона була серйозніша, про любов, кров і все таке. І тут нам почали писати: «О, у вас, може, буде гурт?» Ми взагалі про це не думали. Але так, поступово — одна пісня, друга, третя — усе почало складатися. Спочатку нас було тільки двоє — я та Іванка.
Більше стало влітку 2023 року. До гурту приєдналися барабанщик і бас-гітарист. Але вони недовго працювали разом. Потім склад ще раз змінився — і вже в тій коаліції, як ми є зараз: Юрій Шацький, Богдан Геник, Сабіна Олексин, Іванка і я.
Що стоїть за вашою назвою? Як вона народилася?
Андріана Монастирська: За назвою насправді нічого особливого не стоїть. Усі питають, що вона означає, але якоїсь глибокої вигадки немає. Спочатку у нас була одна назва, але вона не підійшла — вже існує гурт із такою ж назвою. Тож ми почали шукати іншу, перебирали варіанти.
І якось випадково з'явилося слово «блюр». Уже навіть чесно не згадаю, звідки воно взялося. Ми одразу подумали про британський рок-гурт "Blur", і вирішили: так не можна, це буде плагіат. Але нам дуже не хотілося відмовлятися від слова «блюр».
Тож ми просто додали до нього «ля» — щось на кшталт французької нотки, мовний настрій «фльору». І так вийшло «LaBlur». Усе дуже просто.
Що вас поєднує як музикантів? Можливо, історія знайомства, стиль, цінності?
Бас-гітарист Богдан Геник: нас усіх поєднує музика — саме як музикантів. Тут треба зробити невеличкий екскурс у минуле.
У нас велике спільне минуле, мало сучасного, і — хочеться вірити — багато спільного майбутнього. З Юрою ми разом починали ще в інших колективах. Ми вже давно цим займаємося, так би мовити, варимося в цій кухні.
Франківськ — місто маленьке. І музикантів тут небагато. Тому багато хто грав у багатьох різних гуртах. У мене проєкти закінчились самі собою. У Юри — так само. І наші спільні проєкти також закінчились. І от Юра каже мені: «Богдане, вже треба робити щось серйозне, нормальне.»
Дівчата знали Юру, а Юра — мене. Ми зібралися на одну репетицію, потім долучилася Сабіна. І з того часу граємо разом.
Дуже класно виходить. У дівчат — море ідей. У Юри — купа досвіду. А я... я просто прикольний. Найкращий гітарист на Франківщині!
Який меседж ви хочете донести через свою музику? Чи є такий взагалі?
Андріана Монастирська: Боже, я навіть не знаю... Може, це тупо звучатиме, але я ніколи про це не думала. Про меседж — як якийсь чіткий посил.
Те, що ми створюємо, просто в нас народжується, виникає. А вже потім ми самі починаємо шукати в цьому сенс. І, мабуть, головне — що є слухач. Їх стає більше. І кожен знаходить у наших піснях щось своє.
Бо є пісні дуже прямі, де сенс на поверхні. А є більш завуальовані, глибші — над якими треба подумати. Деякі ми самі співаємо рік, а потім раптом усвідомлюємо, про що вони насправді.
Тобто якогось одного меседжу ми не несемо. Ми просто робимо те, що любимо. І, здається, саме тому це відгукується людям. Бо коли ти щось любиш і вкладаєш у це щирість — це відчувається.
Кожен слухач знаходить у нашій музиці своє. Це як абстракція — ти бачиш у ній те, що болить саме тобі. Комусь відкривається одне, комусь — інше. І, напевно, саме тому вона й чіпляє.
Часто під відео у ваших соціальних мережах можна помітити негативні коментарі? Як ви ставитеся до хейту?
Андріана Монастирська: Так, було кілька таких відео. І я просто сміюся, коли читаю коментарі типу: «Ця вокалістка не вміє співати. Дудка». Людина навіть не знає, як інструмент називається, але береться критикувати музикантів. Пише «дудка» чи «сопілочка» — ну це ж смішно.
А ще нам якось написали: «Ваш звукач — поганий». Ми відповіли: «Ми вже його вигнали, дякуємо за пропозицію». Або: «Солістка слабка» — ну ніяк не можемо її позбутися, тримається, не йде, сміємося з того.
Якось був коментар: «Це ж дипломовані актори на сцені, вам ще вчитися й вчитися». Я відповіла: «А у вас теж акторський диплом?» — після такого люди, зазвичай, більше нічого не пишуть. Нема що сказати.
Богдан Геник: Хейтерські коментарі — це прикольно. Я добре ставлюсь до хейту і в соцмережах, і в житті. Це ніби комічна відплата за мою молодість — коли сам любив сказати щось колке, але так, щоб людина могла відповісти. Не хамити, а провокувати діалог. Якщо хейтять — значить, слухають. А значить, вдумуються, розбирають — і це вже добре. Бо це дає нам шанс рости. Навіть якщо пишуть щось образливе, типу «весільний лабух, а не басист», я йду, дивлюся, як грає Роберт Трухільйо з Metallica. Пробую повторити. Не виходить — але я стараюсь. І це круто.
Саксофоніст Юрій Шацький: Насправді поганої реклами не буває. Будь-який коментар може народити діалог. А якщо люди не мають чим думати, то хай хоч щось пишуть — ми вже знайдемо, як із того зробити інтерактив. Це завжди можливість пожартувати чи поспілкуватися. Правда, іноді відповідаєш різко — і все, людина затихає. Не хоче наживлюватися. А шкода — ми ж готові!
Хто ваша публіка сьогодні?
Андріана Монастирська: Я завжди кажу: від малого до великого. Слухають усі — різні люди. Наприклад, моя бабуся спокійно може слухати наші пісні. А ще мої учні! Бо я викладаю акторську майстерність, і вони постійно питають: «Коли нова пісня?» Деякі вже слова на памʼять знають. Тому якоїсь конкретної вікової категорії у нас немає. Кому відкликнулося — той і слухає.
Богдан Геник: А мої студенти теж дуже люблять «LaBlur». Ну, по-перше, у них немає іншого варіанту — вони не можуть мені сказати, що їм не подобається! (ред. — усміхається).
Якось змінився музичний шлях, можливо, з початком повномасштабного вторгнення?
Андріана Монастирська: Якраз тоді були написані наші, я б сказала, дуже хітові пісні. Ті, які люди вже чули.
Ні, я б не сказала, що це вплинуло на саму музику чи її сенсове наповнення. Можливо, воно якось прочитається пізніше — через п’ять років, коли слухатимемо ті пісні. І тоді відчується, що вони були написані під впливом того періоду. А зараз я цього не бачу — якихось таких сенсів, навіяних початком війни.
Чому ви вирішили поєднувати музику з благодійною діяльністю? Ви часто даєте благодійні концерти.
Юрій Шацький: Бо нема де не грати... Ні, це жарт, але так, ми постійно жартуємо.
Будь-який концерт — це, в першу чергу, досвід. Наш спільний. Це ще один раз бути на сцені — чи то репетиція, чи концерт.
І якщо він ще має благодійну мету, якщо ми можемо допомогти військовому чи дітям — будь-яка благодійна ціль — це завжди плюс. Кожен із нас якимось чином займається благодійністю: хтось донатить, хтось організовує якісь речі... Ми прості люди.
Наша участь у цьому — це наш внесок. Ми завжди за благодійні концерти, бо благодійний концерт — це завжди нові слухачі, пересічні чи навіть випадкові глядачі.
Для кого найчастіше збираєте кошти?
Андріана Монастирська: Це, зокрема, проєкт «На Шапку», він проходить у центрі міста. Там збираємо для онкохворих дітей, для гематології, наскільки я знаю.
Також був благодійний збір для ЗСУ, Шекспірівський фестиваль. Ми тоді футболку з нашим мерчем розіграли за вісім тисяч гривень.
Чи пам’ятаєте якусь найбільш зворушливу історію з благодійних виступів?
Андріана Монастирська: Я — ні. Прямо зворушливу… Ну, хіба що люди після концертів підходять і кажуть, що якась пісня повернула їх у минуле. Наприклад, один чоловік сказав, що пісня повернула його в молодість, до першого кохання.
Або діти просто шаленіють від емоцій. Але щоб щось таке зовсім особливе — наприклад, пропозиція на сцені — в нас такого ще не було.
Богдан Геник: У нас більше таких… не те щоб веселих, а життєрадісних історій після концертів і під час них.
Повернемося до благодійності. Як люди загалом реагують на поєднання концерту і збору коштів? Зараз дуже важко зі зборами загалом.
Богдан Геник: Треба розуміти один момент — чисто організаційний: просто організувати концерт, великий, із виступами різних колективів і так далі — вже непросто.
Тому при організації таких заходів важливо враховувати все так, щоб зібрана сума донатів перевищувала витрати на проведення та рекламу. Я розумію, чому навіть на благодійні заходи не завжди дають все безкоштовно — апаратура псується, її треба ремонтувати, доставляти, монтувати.
Люди реагують по-різному. Все залежить від формату: якщо це спеціально організований концерт — умовно "закритий", але відкритий для всіх охочих, — то люди приходять уже з розумінням, що вхід — це донат або що буде можливість зробити внесок. У таких випадках люди налаштовані підтримати.
А якщо мова йде про відкриті публічні простори, як-от центр міста чи торговий центр, то там люди діляться на дві категорії. Одні — захоплюються, підходять, слухають, донатять, навіть залишають контакти для подальшої співпраці. Інші — навпаки: їм заважає звук, сцена, бо "виручка падає", "не той настрій", і так далі. Люди різні — це факт.
Чи допомагає місто з організацією?
Юрій Шацький: Місто, як мінімум, не заважає — і вже це велика допомога. Дає дозволи, і в принципі, ми можемо працювати.
Скільки людей приходить на концерти?
Богдан Геник: По-різному, кожного разу інша кількість. Наша група вже вийшла з андеграунду — це той момент, коли кількість слухачів перевищує кількість учасників гурту. Є постійна аудиторія — вони приходять, слідкують, чекають нові пісні, згадують про нас у сторіс. Це приємно.
Але, загалом, ви відчуваєте підтримку громади? Людей саме наших?
Богдан Геник: Взагалі, підтримка громади мені в цьому плані не до кінця зрозуміла. Тому що я часто чую від різних людей, що у Франківську «нема музики», «не ті музиканти», «не ті поети», «не ті письменники», «не ті художники» і так далі.
У наш час, зараз, вся ця музична історія напряму зав’язана на соцмережах — кількість лайків, прослуховувань, переглядів і так далі. Яке населення зараз у Франківську? 200–300 тисяч? Я думаю, десь так, з урахуванням незареєстрованих і пенсіонерів.
Якщо відкинути маленьких дітей і пенсіонерів, і лишити, наприклад, 200 тисяч — особисто я, можливо, тому що дотичний до цієї сфери, — усіх франківських виконавців, у яких виходить новий трек чи альбом, я лайкаю і хоча б один раз прослуховую. Чи подобається мені виконавець, чи ні, чи подобається стиль, чи ні — бо це ж, фактично, мої сусіди. Я мушу їх підтримувати.
А чому люди слухають якусь "дич" (ред. — російську музику) — я не буду казати яку саме, але не можуть просто поставити лайк пісні колективу свого міста чи дати одне прослуховування? Це ж займає кілька хвилин часу. І цього я ще не до кінця розумію.
Тобто не треба якоїсь колосальної підтримки у плані фінансів чи ще чогось — достатньо навіть такого. І це дуже допоможе. Не тільки нам, а всім франківським колективам, які ще хочуть займатися цією справою. Бо вона ж насправді займає дуже багато часу, болю і страждання. І всі пісні народжуються наперекір. Болю, стражданню. Так, так, найкращі пісні народжуються саме в болі й стражданні. Тому підтримка — обов’язково.
Як думаєте, чому, як ти кажеш, люди продовжують слухати російську музику? Чи, можливо, на вашу думку, як українського гурту, ви вже довший час граєте, можна якось переконати людей не слухати це?
Богдан Геник: Ну, неможливо переконати. Люди, як на мене — я навіть робив маленьке дослідження в цьому плані — аудиторія мого віку і старші слухають це через синдром каченяти. Це коли вони були молоді — пломбір був найкращий у світі.
Ну, пломбір — це мої батьки казали, я вже того пломбіру не застав, на жаль, ніколи не пробував. Оцей радянський.
Так, от вони й далі слухають, бо тоді пломбір був добрий, трава зелена, рок правильний — і все було правильно. І вони це пов’язують зі своєю молодістю. По інерції слухають далі.
Супер-молоді діти, які тільки починають свою неформальну тусовку — чому вони слухають російське, я не знаю. Напевно, це пошук. Вони ще не розуміють, що справді круто, а що круто тільки на папері. Вони пробують себе самореалізувати — і тому слухають російське.
Хоча мені це важко пояснити. Я цього не розумію.
Андріана Монастирська: Мені здається, це більше про популярність. Вони не задумуються, що слухають, просто орієнтуються на те, що в «диктуації» (трендах). Багато хто не фільтрує — батьки, наприклад, не слідкують, що діти споживають. І дитина чує якусь тупу пісню, навіть не знаючи, що це російською мовою, — і просто «вловлює тренд».
Це проблема. Часто батьки не стежать, що слухають їхні діти. Але є й інші. Я була в таборі вожатою , і там були діти 12–13 років — настільки свідомі! Вони питають: "Андріано, нам цікаво, як ви створили гурт? Я теж хочу грати на гітарі, створити рок-групу".
Вони питають, я багатьох виконавців не знаю, а вони знають. Хеві-метал, розказують про те, про інше — і це цікаво! І в них — російський контент під табу. І це діти 12 років.
Є й молодші, які вже знають, що Росія — це погано, що кожен перегляд — копійка на ракету. Але є й ті, яким байдуже — просто скролять.
Богдан Геник: А дорослі... ну, але проблему виховання ми не чіпаємо, бо ми тоді тут надовго.
Загалом творчі люди та ті, хто допомагає — вони вигорають. Як ви відновлюєтеся?
Андріана Монастирська: Я не вигораю. Поки що ні. Молода. Від роботи — так, але поки приносить задоволення, то нема від чого вигорати.
Як будуть концерти, тури й так далі — не дай Боже, колись — от тоді вже можна говорити. Хлопців запитайте — як вони рятуються від вигорання.
Богдан Геник: Для мене музика, особливо коли є якась ідея, і ця ідея починає реалізовуватися в піснях — це ковток свіжого повітря. Це дуже класне відчуття. Коли розумієш, що пісня майже готова, треба ще поправити якусь басову партію, а потім Юра каже: "Так не грай, грай отак!"
І ти граєш так, як Юра каже. Бо Юра старший — його треба слухати. І все одно вона так!
А потім цю пісню ще трохи доробити — і ви виходите на сцену. І ти граєш. А на сцені звук зовсім інший. Людям він класний, а музикантам — от десь там щось не чути. Але ти бачиш реакцію людей, реакцію колег — і це тебе підносить.
І саме заради цих моментів усе це варте часу, і саме це допомагає триматися на плаву.
Юрій Шацький: Якби не було музичної діяльності — не знаю, як би пішло моє життя. Можливо, успішніше. Але любов до музики була завжди. Я не уявляю, як нею не займатися. Вигорання — від одноманітності, нудних репетицій, постійної рутини. Але я розумію: це потрібно, щоб вийти на сцену і відчути задоволення від процесу.
Для чого ми це все робимо? Ну, заради цього. Немає часу на депресії. Я вважаю, депресія — це вигадане слово. Вигорання — щось близьке до того. Але немає часу, щоб вигорати. Краще навпаки — варити щось краще.
Андріана Монастирська: Я ще додам. Мене музика рятує від вигорання в буденному житті. Якби не було гурту, репетицій, моментів, коли треба бігти на базу, щось записати — я би просто завалилась. Я би не трималась на плаву, якби не музика. Тоді було б уже все погано.
Те, що Юра казав, що, може, був би успішнішим — це про діда. Бо дідо грав, тато грав, і він грає. Може, Юра був би успішнішим, але я би точно була нещасніша. Сто відсотків.
Ви чули на концертах критику, мовляв, що це не на часі?
Андріана Монастирська: Позавчора. Але не на нашому концерті. Просто якась бабця — ми їй заважали. Завжди є люди, які кажуть: «Голосно, скрутіть». Усім не вгодиш. А якщо концерт з благодійною метою — пояснити їм не вийде. Але, що поробиш — це ж люди.тАле це ж не ми одні такі.
Богдан Геник: Можливо, вони десь і мають рацію, але не зовсім. Бо я вчора гуляв із дружиною і дитиною біля філармонії імені Іри Маланюк, і там виступав камерний оркестр. Грав класичну музику — грали Вівальді, ще щось грали, Баха, Моцарта. Було багато людей, різних людей. Були місцеві франківські, точно були туристи, бо вони говорили якоюсь іноземною мовою, не російською. Було багато людей з дітьми, були військові з дітьми, були просто військові.
І це все було надзвичайно класно, лампово й камерно. То як це може бути «не на часі»? У неділю ввечері дощ починає накрапати — і Вівальді, і Франківськ. Це ж не про «весело», що ми тут веселимося.
Музика — вона ж різна. Не можна всі концерти і всю музику міряти під одну лінійку. Можливо, є деякі речі, які дійсно занадто «не на часі». Якщо ми будемо бігати голими по сцені — то вже можна про щось говорити.
Яке значення має музика в час війни? Саме для вас і для вашої публіки?
Андріана Монастирська: Для нас, у першу чергу, це — триматися на плаву. Бо поза цим у нас у всіх є свої побутові справи, роботи. Кожен працює, і працює іноді взагалі в сферах, не дотичних до музики.
І воно виснажує тебе. І коли ти знаєш, що є таке місце, де ти прийдеш і можеш… Ніби ти працюєш, ти робиш, ти працюєш над музикою, коли вигадуєш ті партії і тому подібне. Але в той же час ти розслабляєшся. І це тебе відволікає від того стану речей, який зараз є.
А для нашої публіки? Не знаю. Чесно — не знаю. Ми от готуємося зараз… Ну, працюємо над однією піснею, над виходом. І ми створили таку Google-форму, і там декілька питань, на які люди відповідають про пісню. І в кінці було поле «від себе». І люди писали, що наша музика — вона дуже глибока. Спочатку ти ніби слухаєш один раз — і ніби все про вас. Коли слухаєш другий раз — якісь такі сенси, вона пробуджує почуття. Ти відчуваєш, що ти живий. Напевно, це найголовніше — відчувати, що ти живий.
Якими ви бачите себе після перемоги як гурт? І чи уявляєте, можливо, зміниться ваша благодійна діяльність? Може, напрямок інший буде?
Андріана Монастирська: Ну, не знаю. Хотілося б, у першу чергу, щоб війна закінчилася швидше. І щоб у будь-якому випадку ми не розпалися як гурт. Бо це чудовий тандем, коаліція, кооператив. І щоб ми збереглися таким організмом, як ми є. Щоб далі мали натхнення творити ту музику, яка народжується в наших душах.
Взагалі, аби ми були. Аби творилася музика. Головне — аби це було якнайшвидше у мирний час. А як воно буде — хто його знає. Хотілося б, щоб ми збирали стадіони, мільйони прослуховувань на Spotify. Якщо дивитися глибоко й далеко вперед. Можливо, воно буде. Хто його знає. Але хотілося б. Хочеться.
Щось нового. Такі, як от прості люди. Такі, як от прості люди.
Богдан Геник: У нас плани дуже прості, як і у всіх людей. Ми всі — і чекаємо, і працюємо заради того, щоб Україна перемогла. Вистояла. І вистояла в такому стані, щоб ця перемога принесла радість усім. Ми всі дуже цього чекаємо. Не просто чекаємо — а навіть трошки щось робимо.
І безумовно, ми вилікуємо цю хворобу, яка є зараз у нашій державі. Тоді буде набагато більше часу і енергії. Тоді ж буде піднесення трохи. Для всіх. Для всіх — краще. З вірою у майбутнє буде легше працювати. Так. Хоча б якесь відчуття, що там майбутнє буде.
Андріана Монастирська: Зараз ми поки — хиткий місток через ставок у Ворохті.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
