Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них привнесли самобутні народи, які і сьогодні проживають на території країни. До таких народів відносять: гуцулів, бойків, лемків, буковинців та подолян.
Хто ж такі ці самобутні народи? Чим вони відрізняються один від одного та яке місце займають в українському середовищі ми спробували з'ясувати. Отож...
Гуцули
Їх називають українськими горянами. Гуцули вільнолюбні й незалежні. Гостям раді, але чужих в рідню записати не квапляться. Люди-феєрверки, – це, мабуть, про них. Величезну увагу гуцули приділяють одягу: люблять вбиратися, причому навіть чоловічі куртки киптарі розшиті золотом і прикрашені помпонами. У багатьох гуцулів будинки також прикрашені: кругом розшиті рушники, килими. Меблі прикрашені хитромудрим різьбленням. Окрім вбрання люблять гуцули зброю. Здавна вважалося: два пістолі за широким поясом має тільки бідний гуцул. А ще вони прагнуть показати себе всьому світу: ось ми які, статні, ошатні, спритно танцюємо і вміло працюємо.
Гуцули вельми гарячий народ, але при цьому вміють стримувати свою буйну вдачу. Щоб не зірватися, гуцули нібито майже не п’ють спиртне: на дві сотні гостей, які прийшли на весілля, можуть виставити пляшку горілки. Гуцули живуть на Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях України. Про значення слова "гуцул" досі ведуться суперечки. Одні вчені вважають, що етимологія слова сходить до молдавського "гоц" або "гуц", що означає "розбійник", інші – до слова "кочул", що означає "пастух". Як би там не було, але гуцули завжди вважалися умілими чабанами. Для передачі сигналів під час свого перебування в горах пастухи-гуцули використовували довгу дерев’яну трубу – трембіту (вона ж виступала в ролі музичного інструменту).
А ще тут як і раніше сильні традиції шаманізму. Якщо пощастить, можна зустріти гуцульського мольфара. У давнину їх називали "земними богами", а сьогодні – знахарями, чаклунами, цілителями (це залежить від того, білий мольфар або чорний). Мольфари користуються незаперечним авторитетом: їхні пророцтва збуваються, відомі також випадки зцілення безнадійно хворих людей.
Бойки
На північних і південних карпатських схилах в долинах річок Лімниця, Сан і Уж розкидані села бойків. Про те, хто були далекими предками сучасних бойків, ворожать досі, іронічно помічаючи, що чорнила на бойків витрачено вже більше, ніж залишилося їх самих. Хто ж вони: нащадки сербів або стародавнього слов’янського племені білих хорватів? А, може, їх предками були кельти з племені бойїв? Питання залишається відкритим.
Самі бойки нерідко називають себе "верховинцями". У них все по-бойківськи незвично. Розмовляють на бойківському діалекті. Часто вживають частку "бойє" – означає "тільки, так". Гостей пригощають печеною картоплею, солоними огірками, капустою, салом, холодцем, і неодмінно підносять чарку Криївки. Бойки будують монументальні і прості хати: стіни складають з масивних ялинових колод, дах криють переважно «китицями» (пов’язаними солом’яними снопами). Вікна, двері, ворота розписують дивовижними орнаментами. Одним з важливих елементів розпису є, до речі, "древо життя". Радієш, побачивши такий будинок: веселий, з настроєм! А якщо стане сумно, бойки завжди готові згадати про старовинний бойківський танець Бітля, який виконується попарно, стоячи на бочці.
Лемки
80-90-ті роки минулого століття часто називають початком відродження народності лемків. За однією з версій, предками лемків були стародавні племена білих хорватів, які проживали по схилах Карпатських гір. Багато трагедій довелося пережити лемкам: знищення в Талергофському концтаборі, насильницьке переселення в рамках спецоперації "Вісла".
Сьогодні частина лемків живе в Україні, інша частина – на території Польщі, третя – у Словаччині. Живучи в Україні лемки переважно вважають себе частиною українського народу, хоча можна зустріти і тих, хто виступає за "відокремленість" (національну самодостатність).
Лемки намагаються зберегти свої національні особливості, в першу чергу, мову. Мову лемків просто відрізнити по постійному наголосу на передостанньому складі (на відміну від рухомого наголосу в вимові східних слов’ян), твердому "и" і частому вживанню слова "лем" ("лише", "тільки").
Традиційні вбрання лемків легко впізнати. Чоловіки носили суконне пальто чуганю, незвичайне для українців, жінки – білі косинки і широке візерункове намисто "силянку". Сьогодні на базарах Західної України можна зустріти дерев’яних орлів і обплетені дротом тарілки – зразки традиційного ремесла лемків, іменованого "дротярство". До лемків зараховували себе багато відомих осіб, але найвідомішим лемком був, мабуть, Енді Уорхол (справжнє ім’я Андрій Варгола) – культова особистість в світі поп-арту.
Буковинці
Буковинські села в Чернівецькій області впізнаються відразу: будинки розташовані щільно один до одного, і кожна хата немов змагається з сусідською нарядом і охайністю. Буковинці неодмінно білять свої будинки і прикрашають їх двома кольоровими смугами. Верхня, розписана орнаментами, йде під покрівлею і зорово з’єднує дах зі стіною; нижня, – яскраво червона або синя, – виконує практичну функцію: захищає низ дому від бруду. Деякі господарі прикрашають будинки пілястрами з химерними капітелями і фарбують стіни між вікнами в яскраві кольори.
Поруч з кожною хатою – охайний дворик з такими ж яскравими і акуратними будівлями. Особливі у буковинців і храми: вони складаються з квадратних зрубів і здалеку дуже схожі на хату. Така, наприклад, церква св. Миколая в Берегометі, побудована в 1786 році. На внутрішніх стінах храму збереглися рідкісні зразки буковинського живопису, в тому числі фрагменти "Страшного суду".
Величезну роль у формуванні культури і традицій буковинців зіграли російські старообрядці-ліловани, які почали переселятися на території сучасної Чернівецької області в 20-ті роки XVIII століття.
Подоляни
Поділля – історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра і Південного Брута. Предки сучасних подолян почали заселяти ці території імовірно в 4-3 столітті до н.е. Багато пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава, навколо якої з часом виросло місто Кам’янець-Подільський.
Самобутня культура подолян зазнала безліч впливів: і росіяни старовіри, і поляки, і євреї, і вірмени по крупицях збагачували їх побут і традиції. Тому й можна зустріти в цих місцях католицькі костели, православні храми, мусульманські мінарети. Вся еклектичність культурних традицій подолян, як у дзеркалі, відбивається в їх декоративно-прикладній творчості – гончарстві, ткацтві, вишивці і лозоплетінні.
Традиційний одяг багато декорований, прикрашений вишивкою і мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукави яких вишиті мудрими візерунками, відомі далеко за межами України. Не меншою популярністю користуються і самоткані килими з "мовцями" рослинними або геометричними орнаментами.
Мазані стіни подільських хат злегка підсинені, окремі фрагменти підведені червоною глиною, внутрішній інтер’єр щедро прикрашений розшитими рушниками. Навіть печі – священне домашнє вогнище – подоляни розписують "сосонками" і "хвощами".
Цікаво, що у стародавніх подолян був широко поширений культ землі: копати, "бити" її без потреби вважалося неприпустимим. До наших часів дійшли відомості про так звану "Клятву землею", коли людина опускалася на коліна і набирала у рот землю. Вважалося, що чудодійна сила землі зцілювала від ран і опіків. Подоляни також вірили, що "рідна земля" в якості амулета здатна захистити солдата від кулі ворога.
За матеріалами: vsviti.com.ua
Незрозуміло лише, де ж полісяни?