120 років тому запрацювала залізнична лінія Станіславів – Воронєнка, яка зробила глибоку Гуцулію доступною для туристів з усієї Європи. Залізниця дала серйозний поштовх для розвитку Ворохти, що швидко здобула репутацію «перлини курортів». До Ворохти з самої Варшави курсував особливий «танцювальний потяг».
Збудована в 1894 р. залізниця Станіславів – Воронєнка відкрила раніше недосяжні закутки гуцульської «terra incognita». Саме в Ворохту влітку 1913 року інкогніто залізницею через Львів і Станіславів в купе другого класу пізнавати Гуцульщину виїхав онук передостаннього австрійського цісаря Франца-Йосифа, ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген, згодом великий симпатик українців, який візьме собі псевдонім Василь Вишиваний.
Вийшовши з потяга у Ворохті 11 серпня 1910 р., занурився у гуцульський світ і майбутній автор «Тіней забутих предків» Михайло Коцюбинський. Пізніше, вже хворого письменника, в 1912 році з Криворівні до потяга супроводжував видатний історик Іван Крип’якевич. В серпні 1914 р. на декілька днів, повертаючись з Криворівні, в ворохтянському готелику замешкав, чекаючи дозволу на виїзд колією до Львова, геніальний Іван Франко. Незабаром, з початком Першої світової війни, відомий письменник Богдан Лепкий покидає готель Гануса в Яремчі і залізницею Станіславів – Воронєнка через Ворохту прямує на Захід… Список можна продовжувати.
Ворохта вже до Першої світової війни мала потужний рекреаційний потенціал, який постійно й старанно розвивала. Популярними були готелі «Клаппер» і «Ясна», притулок туристичний Польського Товариства Tатранського (далі – ПТТ) – «Дворик Чорногірський», санаторій Кас хворих міст Станіславова і Дрогобича (нині санаторій «Гірське повітря»), будинок відпочинку фінансових урядовців «Скарбовка», санаторій римо-католицьких священиків «Ксіжовка», Колонія відпочинкова для дітей залізничників, «Вчительська Оселя» Товариства взаємної допомоги українських вчителів, єврейський Академічний будинок відпочинку, пансіонати «Варшав’янка», «Лена», «Оаза», «Ліліана» та інші.
В 1922 році у Ворохті збудований фахівцями із Закопаного – столиці зимового виду спорту Польщі – трамплін, який місцеві люди досі називають «скочнею». Того ж року 4-6 березня у Ворохті відбувся чемпіонат Польщі. Поряд з переможцем в стрибках з трампліна А. Розмусом із Закопаного (27,5 метра) абсолютною сенсацією був успішний виступ жінки – Ельжбети Міхалевської-Зєткевічової. Свого часу у Ворохті також виступав норвезький триразовий олімпійський чемпіон світу Біргер Рууд (1911-1998).
В цій місцевості щорічно проводились військові лижні навчання, а з 1937 р. – курси зимової рятувальної служби. В організації туристичних походів в Ворохті помагало інформаційно-відпочинкове Бюро ПТТ, а від грудня 1936 р. – бюро Туристичної Ліги сприяння туризму, яке розташувалось у власнім будинку біля вокзалу. Тут можна було придбати короткий путівник по долині Пруту під назвою «Панорама з вікон вагону на шляху залізничнім Делятин – Ворохта», виданий в 1934 р. дирекцією залізниць в Станіславові. Популярністю користувався і набір поштівок з краєвидами Яремчанщини, випущений Польським товариством колійових книгарень «Рух». Ворохтянське поштове відділення в 30-х рр. ХХ ст. на конвертах і поштівках, які надсилались без них, ставило штемпель: «Worochta. Perła uzdrowisk. Raj narciarzy» («Ворохта. Перлина курортів. Рай лижників»).
В 1933 і 1934 рр. у Ворохті було організоване свято Гуцульщини, під час якого відбувалися виставки художнього промислу місцевих умільців, показ гуцульського весілля, виступи етнографічних музичних і танцювальних колективів, конкурси народного одягу, перегони гуцульських кінних екіпажів тощо. В 1937 році Товариство Приятелів Гуцульщини і Ліга сприяння туризму зорганізували Дні Ворохти, маючи за мету популяризувати зимовий сезон на Гуцульщині і самої Ворохти як зимового курорту. На свято Гуцульщини, завдяки міністерству транспорту, гості мали 50-відсоткову знижку на проїзд залізницею, а повертались безкоштовно.
В міжвоєнному періоді, як згадував особистий лікар генерала Владислава Андерса д-р Еміль Недзвірський (1900 – 1994), з Варшави до Ворохти курсував спеціальний потяг з неофіційною назвою «Narty, dancing, bridz» (Лижі, танці, бридж). Поряд зі спальними були дочеплені вагони, в яких концертували камерні колективи музикантів, виконуючи шлягери «Milosc ci wszystko wybaczy» чи «Kiedy znow zakwitna biale bzy», під яких пасажири танцювали на вагонному паркеті. Також тут були виділені столики для любителів гри в бридж. В «танцювальних» потягах був передбачений і прокат лиж. Паровози таких поїздів, як правило, прикрашали взимку вінками зі смереки, вони мали написи на фронтальній частині «Рейд лижний до Ворохти», а на потязі «Краків – Ворохта» була зображена писанка на перехрещеній парі лиж в обрамленні розквітлих вербових галузок.
Ще однією атракцією для туристів у Ворохті була вузькоколійна залізниця. Для транспортування лісу спочатку побудували шестикілометрову лісову залізницю (ширина колії 760 мм) з Ворохти до Арджелюжі і закупили маленький локомотив фірми Krauss під назвою «Rosenberg».
Після Першої світової війни була побудована вітка залізниці до Завоєли, а згодом до Форещанки. Довжина колії стала 14 км, а ширину змінили до 750 мм. В 30-х роках ХХ ст. тут був постійний пасажиропотік туристів до Говерли. Тоді працював один локомотив ПТ-4 і один мотовоз МД-54. Перед Другою світовою війною виник задум продовжити вузькоколійку з тартаку до залізничного вокзалу. Однак він залишився не реалізований.
Хуго Стейнгаус (1887 – 1972), польський математик світової слави, який відпочивав в 1926 р. у Ворохті, захоплено розповідав: «Найкраща в околицях Ворохти є долина Пруту коло «Форещанки». З ворохтянського тартака йшла туди вузькоторова колія, пасажири сиділи у відкритих вагончиках, що використовували для транспортування дерева. Отримували в них все сонце, ввесь запах і ввесь шум тієї лісової долини». Свої враження про лісову залізницю Ворохта – Форещанка висловив у репортажі «Мандрівка по гуцульських горах» і швейцарський журналіст Ганс Цбінден в 1932 р.
На жаль, у 1965 році лісову вузькоколійку до Форещанки закрили у зв’язку з тим, що було побудовано автодорогу від Арджелюжі до Говерли.
Світлана Флис, краєзнавець, Курс
