Ми трагічно самотні в цьому світі. За два десятки років наша країна так і не спромоглася обрости впливовими друзями, які б підтверджували перспективність. Так і не сподобилася придбати достойних ворогів, які б підкреслювали нашу значущість. Україна нікого навколо так до пуття й не переконала в тому, що вона — справді надійний союзник, справді цікавий опонент і насправді небезпечний суперник. Зовні нашу державу, схоже, сприймають як якийсь геополітичний сурогат. Недорогу, несмачну і безпечну страву. Цілком стерпну, з погляду співвідношення ціни та якості. Однаковою мірою позбавлену і вітамінів, і канцерогенів.
Антинародні режими тут встановлюють не силою багнетів та підступністю інтриг, — вони із завидною постійністю постають із допомогою демократичних процедур.
Впертість, із якою ми повторюємо помилки, заслуговує кращого застосування. Легкість, із якою ми інколи відмовляємося від завойованого, – воістину незбагненна. Наші таланти чомусь затребувані переважно на чужині. Наш несмак претензійний — як туфлі зі страусової шкури.
Ми втомлюємо і дратуємо. Нам співчувають і поступаються. Нами цікавляться і нас зневажають. На нас махають рукою і розраховують. Нас жаліють і повчають. Нас не приймають і не відштовхують. Але ми не викликаємо любові, не пробуджуємо ненависть, не породжуємо захоплення й не вселяємо жаху. Високі пристрасті стосовно себе ми вигадуємо для підвищення самооцінки. У нашого народу багатий внутрішній світ, але світ зовнішній про це майже не здогадується. Кожен із нас давно втомився дивуватися тому, що його оточує. Але всі разом ми періодично прикро дивуємо оточення.
Ми не всі такі. Але «таких» серед нас вдосталь, аби про країну (яка не заслуговує такої сумної долі) загалом судили не дуже приємно.
Україна дозволяє собі вигадливу розкіш — заносити імовірних противників до списку стратегічних партнерів. Тим самим звільняючи їх від стомлюючої потреби постійно грати м’язами. І вони з помітним полегшенням грають на наших слабостях, суперечностях, страхах, сподіваннях. На жадібності одних, невпевненості інших, роз’єднаності третіх. Грають на нашому полі за своїми правилами. Підіграють і грають. Не боячись організованої контргри.
Використання техніки інтриг рятує наших недоброзичливців від необхідності застосовувати бронетехніку. Гроші переміщаються швидше за надзвукові винищувачі. Шантаж уціляє точніше за будь-яку високоточну зброю. Життєвий простір відвойовують у нас наскільки непомітно, наскільки й невблаганно.
Україна не стала реальним суб’єктом великої політики. І майже перестала бути її об’єктом. Нам усе рідше довіряють складні ролі. Буфер, труба, міст, опудало. Санітарний кордон, газовий вентиль, ручне гальмо. Потенційний ринок землі, дедалі більший ринок збуту наркотиків. Безмежний ринок споживання дешевих лахів із Китаю, списаної вакцини з Індії, а також списаних (але все одно дорогих) «зірок» із Росії.
Хто ми для тієї частини світу, якій відомо про наше існування? Біла пляма, чорна дірка, рожевий пояс, сіра зона, червона ганчірка?
Сильні світу цього легко й не остерігаючись дозволяють собі домовлятися про нашу долю за нас і без нас. Недавно отримана офіційна позаблоковість на цей процес жодним чином не впливає. Узаконена геополітична самість — лише фіксація нашого стану. Ми — одинаки. І, можливо, тільки ми такі.
Сучасні праці з вивчення українського характеру ряхтять визначеннями на кшталт «неспішність», «помірність», «толерантність», «неамбіційність», «пасивність», «конформізм», «патерналізм». Ізоляціонізм і недовірливість знавці називають нашими національними особливостями, трактуючи їх як прояв базового інстинкту самозбереження. Як реакцію на багатовікові лиха, приниження, гоніння, чистки, голодомори і війни. Можливо, це стало диявольською помстою етносу, який наважився на найбільш масовий, організований і тривалий опір радянському режимові.
На світанку незалежності наша слабкість перетворилася на нашу силу. Союз жив грішно і помирав страшно. Про це слід пам’ятати політичним склеротикам, які нині охоче експлуатують радянську ностальгію. Про це варто знати тим, хто в часи радянської влади не жив і знайомий із нею виключно завдяки милим старорежимним кінострічкам. Я дивлюся на підлітка, вбраного у футболку з написом «СРСР», і дивуюся: звідки у хлопця радянський сум? Майже чверть століття тому в сержанта (що дослужував у нашому підрозділі після розформування його частини, виведеної з Афганістану) запитали, чи не жалує він, що потрапив «за річку». Хлопець відповів без звичних пафосу чи гіркоти: «А чого... На світ подивився...» Його слова адресую тим юнакам, які ненавидять цю країну виключно через брак грошей на поїздку до Туреччини. В «тій» країні квиток на війну був одним із небагатьох способів «побачити світ».
Із 1988-го автоматні черги розпорювали карту країни, що розкладалася. Алмати й Душанбе, Степанакерт і Дубоссари, Баку і Тбілісі, Ош і Новий Узень, Єреван і Андижан, Вільнюс і Рига спалахували на цій карті лиховісними кривавими точками.
Зрозуміти, що відбувається, було важко, прийняти — неможливо. Все ще несмілива перебудовна преса про ці події говорила мало й уривчасто, але прогалини стрімко заповнювалися моторошними чутками. Війна вламувалася в наш дім, хоча вона й хазяйнувала в сусідів. Трохи згодом ми дивитимемося на телекартинки підірваної Москви, перемеленого Грозного, закривавленого Беслана, покаліченого Цхінвалі трохи відсторонено. Як на глибоке горе, яке сталося, на щастя, десь далеко. Але тоді, два десятиліття тому, майже кожен міг чітко відчути важке дихання ненависті, яка розповзалася по нашій спільній комунальній квартирі. Небезпека була зримою, виразною. Моторошно було уявити рідну вулицю, «прикрашену» обвугленими кістяками згорілих тролейбусів. Смердючими багаттями, в яких догоряли останки людей, із котрими ти вчора ходив на дискотеку або сварився в черзі за ковбасою. Моторошно було уявити сусіда, що прийшов до тебе вранці з сокирою замість звичної вечірньої пляшки пива.
Безумовно, для багатьох такий страх не був виражений, у переважної більшості він мав підсвідомий характер. Але латентно цей страх напевно пережили всі, кому було за кого боятися і що втрачати. Нехай це тепер пам’ятають не всі, кому сьогодні хоча б за сорок. Нехай це зрозуміють не всі, кому нині двадцять.
Кожен із нас тоді інтуїтивно (але при цьому дуже чітко) усвідомлював, у якій країні він не хоче жити. В якій хоче, наважуся думати, не розумів майже ніхто. Просто самостійна державність 1991-го бачилася найпростішою і найбільш очевидною альтернативою близьким жахам. Шляхетною втечею з країни, в якій множаться вбивства і плодяться вбивці. Саме в цьому, можливо, полягає причина такої масової й повсюдної підтримки «державності», що так здивувала всіх двадцять років тому. У цьому, а зовсім не в ницому бажанні щодня їсти дешеву ковбасу й ні з ким нею не ділитися. І аж ніяк не в піднесеному патріотичному настрої, що несподівано оволодів масами.
Що, втім, анітрохи не применшує героїзму безстрашних одинаків, котрі довго, послідовно і вперто боролися з режимом за священне право націй на самовизначення. Або рвучкої відваги студентів, які викарбували свої імена на гранітних скрижалях Майдану холодної осені 90-го.
Але боюся, що усвідомлений потяг до повноцінної самостійності, до державної спроможності двадцять років тому ще не квартирував у душах переважної більшості моїх одноплемінників. Що не завадило 90,32% учасників всеукраїнського референдуму (або 28 804 071 людині, якщо перейти на абсолютні цифри) підтримати Акт проголошення незалежності. Але це сталося тоді, коли колос уже впав.
Ми лише почекали трохи. Генетичний жах перед новими жертвами й новими втратами надав нам рідкісної холоднокровності. Можливо, ми — народ, не народжений для штурму. Абсолютно точно, що ми — народ, завжди готовий до облоги. Українці не ховаються, вони приховуються. Українці не здаються, доки є куди відступати. Коли відступати нікуди, вони відступають у себе. Кажу це без жодної іронії, приймаючи се за вимушену чесноту, а не за невимушений гріх. На спомин про мільйони полеглих смертю хоробрих нація навчилася жити життям обережних.
Років п’ять тому один фотограф, який у 1990—1991 рр. багато працював «на вулиці», поділився цікавим спостереженням. За його словами, на обличчях мітингуючих киян тих часів було значно менше шаленого захвату, порівняно з москвичами, тбілісцями, вільнюсцями чи єреванцями. Наші були обережніші у своєму натхненні. Мій співрозмовник хитромудро назвав це вдумливою емоційністю, порівнявши побачений настрой зі щирою й водночас стриманою веселістю нареченого на весіллі або призовника на проводах. Можливо, то була радість звільнення від природного страху перед неминучим.
Попрікати українців тим, що в серпні 1991-го вони не влаштовували показових боїв за незалежність, не зводили декоративних барикад і не створювали потішних легіонів, мабуть, нерозумно. Так само як докоряти братам Кличкам за надмірну розважливість після чергової переконливої перемоги.
1991-го ми виграли свій бій, бо змогли його уникнути. Це в Білокам’яній Єльцин гарцював на танку, Ростропович дрімав у «Білому домі» з автоматом у руках, а неприкаяні БМП путчистів без пуття сновигали московськими проспектами. Це в них був путч. А в нас, якщо хтось забув, — були жнива. Саме про них у зверненні до населення говорив Кравчук, тоді як Янаєв закликав до наведення ладу, а Єльцин — до захисту демократії. У нас не було героїв. І не було жертв. Ні тоді, ні потім. Якщо в нас була нагода уникнути крові, ми такої нагоди не втрачали. Про що б не йшлося — про Крим, Тузлу чи Майдан (тьфу-тьфу, щоб не наврочити)...
У пронизливому фільмі «Вітер, що гойдає верес», який оповідає про трагічні події громадянської війни в Ірландії, є драматичний епізод. Головному героєві від імені керівництва ІРА наказано розстріляти підозрюваного у зраді підлітка, якого він знав ще з дитинства, з яким ділив дах і стіл. Перед виконанням страшного вироку кат мимоволі промовляє: «Сподіваюся, Ірландія, за яку ми боремося, варта цього...»
Можливо, ми не знаємо, чого для кожного з нас варта Україна, бо ми за неї не боролися? Невже мають рацію ті, хто каже, що лише пролита кров мала розбудити в нас поклик крові? Адже, усвідомлюючи, з якої країни ми втікаємо, ми так і не зрозуміли, в яку країну прагнемо. І в нас не виявилося нічого, здатного об’єднати. Розірвати нашу самотність у багатомільйонному натовпі...
Ми скептично ставимося до спроб Європи відстояти спільні цінності, наче забуваючи про те, що своїх цінностей ми ще не тільки не сформували, а й не сформулювали.
Що нас єднає? Конституція? Покалічена, осквернена, ніким не виконувана і всіма проклята?
Мова, яку дозволено ігнорувати, перекручувати, називати телячою й заперечувати сам факт її існування?
Герб, що ось уже п’ятнадцять років чекає законодавчого затвердження?
Історія, яка так і не написана, але вже всіх пересварила?
Церква? Яка саме?
Можливо, державний прапор? Що його заїжджий клоун може безкарно назвати «трусами Ющенка»?
У 1969 році публічна наруга сальвадорських футбольних уболівальників над державним прапором Гондурасу, по суті, спровокувала знамениту «футбольну війну», під час якої сторони використали авіацію, артилерію та бронетехніку і яку було припинено лише за посередництва ООН. Мирний договір дві держави уклали лише через десять років. Кажете, не ту країну назвали Гондурасом?
Уже не пригадаю, хто з академічних дослідників українського патріотизму розмірковував про атрофію загальнонаціонального й гіпертрофію особистого навіть у тих, хто щиро любить свою батьківщину. Про домінування хутора над країною. Про егоїстичний патріотизм. Дозволю собі ще раз нагадати читачеві вже пророчі слова Симона Петлюри, які неодноразово цитувалися: «Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним могутнім, спільним почуттям любові до неї. Кожен із нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але поки що ніхто з нас не має його окремо, а чи маємо ми його всі разом?»
Ми занадто довго ховалися в собі. Можливо, настав час із себе вийти? Хоча б для того, аби нарешті побачити й почути одне одного. І спільно відповістити на давнє запитання Леоніда Кучми — що будуватимемо?
У нашій історії вже була серйозна заявка на єднання. Об’яснима, але від того не менш незбагненна. Проте ми чомусь засоромилися свого пориву семирічної давності, такого незвичного для «конформістів» та «патерналістів». І чи тільки лукаві політики винні в нашому розчаруванні, чи тільки вони, роздрібні торговці нашими надіями й гуртові покупці наших голосів? Чи, можливо, наш содвічний страх втратити мале, але своє? Наше невір’я у знаходження великого й спільного?
Ми втратили занадто багато часу. І нам ще є що рятувати. І є кого. Самих себе — від самотності.
Сергій Рахманін,
