«Над мірю життя й числа гуляє Час,
з початку й до кінця, свідомо втілений в речах, і свідок цьому – моє Я»
Е.Вітер
Продовжуючи почату тему «Зміни парадигм» і, залишивши ненадовго сферу економічної діяльності людини, поглянемо на тло, або природу з якої людство вийшло і черпає ресурси, і яка перелилась з формотворчої дії (міфи про Гею-землю, яка породжує сама з себе), в природу сотворіння об’єкту/суб’єкту (і людина сама з себе) біблійної епохи, вислідом якої є наша цивілізація.
Тут я буду широко цитувати «Великий код: Біблія і література» Нортропа Фрайна**. Оскільки все написане ним важливе, а його розвідки настільки фундаментальні стосовно Біблії в площині літератури, що вони потребують моєї тільки мінімальної участі, як укладача його думок у теорію «Зміни парадигм» стосовно часу. Отже…
«У міфології існує ідея колообігу, а саме циклічності пір року і пов’язаного з ними тваринного і рослинного життя. Цикл, яким заправляє «мати-земля», natura naturans, є, за Платоном, циклом різниць: життя, що народжується, завжди відрізняється від того життя, яке його породило. Звідси – наполягання на віднові й затирання минулого. Врешті, коли саме суспільство ускладнюється, його міфологія переключається (зміна парадигм, Е.В.) на ідею natura naturata, ідею природи, що сприймається структурно чи системно, а символіка циклічного руху посувається на небо. Так стається тому, що небо втілює майже той самий цикл: годі не бачити… що сонце сходить і заходить…Такий цикл натякає швидше на якусь доцільність і мудрість, ніж незбагненну силу, і мірою того , як таке розуміння бере гору в міфології, найвищого бога щораз частіше уявляють небесним отцем. Він – отець.., який скоріше сотворює світ, аніж дає життя, народжуючи.
У кожнім разі, Гесіод запровадив концепцію матері-землі як значно старішу для грецької міфології, ніж Зевса, як отця небесного, пізнього узурпатора і третього з роду небесних богів, наступника Кроноса (бога часу) і Урану (божество що уособлює небо, яке породила сама земля). В часи стоїків небесний отець вседержитель переважив рожаницю – матір-землю». Отже, якщо Зевс сотворює /творить світ і може інтерпретуватись у сучасному світі, як поступ, розвиток чогось від простого до складнішого, то Гея виступає як троїста богиня: народження, смерті (приймає в себе) і відродження(збереження того що розвивається) в часі; або ж раю, землі і пекла – у просторі. Цивілізація, заснована Зевсом, з часом ускладнюється і в сучасному економічному вимірі з етапу Т-Г-Т (товар-гроші-товар) перейшла до Г-Т-Г-Г*-Г**-, де матеріальна сторона справи (Гея) з її часово-просторовими вимірами витіснилась абстрактно-ідеальною владною формою поживи Зевса.
«У згаданому переході від natura naturans(природа) до natura naturata (ідея природи) вгадується дивна подібність до якісного переходу в критичному процесі, який ми простежили: від співучасті у рухові оповіді, що розгортається в часі, до дослідження структури, що розгортається перед нами у просторі. Коли «зморозити» міф, то отримаємо один метафоричний комплекс; коли ж «заморозити» цілу міфологію, отримаємо космологію. Так «заморожене» язичництво видається наснаженим видінням колового повторення. Природа сама по собі не пропонує якогось початку чи кінця, оскільки ми сприймаємо її в ментальних категоріях часу і простору, а початки й кінці часу і простору, насправді непомислені… Разом з тим ми помічаємо у природі повторюваний взір і можемо поширити його на видива колосальних циклів (день-ніч, зима-літо). Усесвіт міг розпочатися від великого вибух мільярди років тому, але питання, що було перед цим зависає у повітрі.
Натомість біблійний міф робить наголос на абсолютний початок і кінець часу та простору. Створення світу було абсолютним початком, а питати Бога, що він робив перед сотворенням, якось не личить – принаймні Августин покликається на когось (без сумніву на самого себе), хто у відповідь на таке каже, що в цей час Бог готував пекло для тих, хто ставитиме такі запитання… Найближче підійти до відповіді вдасться, визнавши, що ми сприймаємо час у такий спосіб, у який годі уявити собі його початок; час не є остаточною дійсністю, це ясно виписано у Біблії, і саме це спонукає її постулювати (згадаймо як Айнштайн постулював швидкість світла, щоб вивести свою теорію відносності, Е.В.) абсолютний початок. Подібно до цього, Старий Заповіт передрікає кінець – кінець не зовсім часу, радше історії, як ми її знаємо, - «день Ягве» («Господній день» у Біблії), який мислиться як день руїни і спустошення для язичників і невірних ізраїльтян… У Новому Заповіті цей день проступає виразніше, як час, котрий має межу».
Така концепція двох рівнів: рівня часу і простору, а також рівня «вічності» понад ними, набирає у Новому Заповіті значення «воскресіння» як вертикального переходу зі світу смерті у світ життя. Тому воскресіння – це не відновлення, не відродження, не оживлення чи оновлення (функція міфічної Геї), адже всі ці слова передбачають новий часовий цикл і при остаточному розгляді виявляються протилежними воскресінню». Отже і тут прослідковується паралель щодо переходу від міфологічного до біблійного трактування природи-простору до природи-часу, яка наштовхує на наступний якісний крок, зміну уявлень про час. Адже у своїх експериментах/творчості над природою/простором людина досягла видимих меж можливого, знехтувавши законами (чи є вони?) часу.
«Царство Боже – світ ідеальний, метафорично тотожний з «духовним» Едемським садом… Мрія про нього наснажена двома головними джерелами. Перше – це, так би мовити, горішнє джерело природного циклу: царина молодості й весни, бадьорості та життєвої сили. Друге джерело – це творча, або ж продуктивна людська діяльність, велика частина якої марнується чи навмисне спотворюється: люди воюють, годують паразитарні класи… Істинна праця, яка випливає з людської потреби мати їжу й притулок, змагає до того, щоб перетворити природу (перша природа «П», Е.В.) на світ людської подоби (друга природа «П*»), значення і призначення. Тваринний світ перетворюється на пастирське середовище отар і стад; рослинний світ - на зорані поля, виноградники, сади… Щобільше світ праці виражає порівну і потреби і бажання…
Із перетворенням природи в олюднений пастирсько-орно-цивілізованний (потреби) світ пов’язано чимало надуживань, марнотратства і бездумного нищення (бажання). Можливо, наші релігійні традиції заохочують нас вважати природу безмежним полем отримання прибутків. І до цього заохочує наростаюче відчуття відчуженості від природи, що супроводжує розвиток сучасної науки. Від Коперніка й надалі все більше скидається на те, що людина має лише випадковий стосунок як до світу зір.., так і до еволюції в часі, де людина пізня і небажана гілка. Оскільки сам обсяг наукового часу і простору разюче розрісся, традиційний погляд на сотворення почав виглядати параноїдально – як компенсаторна безпідставна манія людини, буцімто все було створено для неї.
Істинний світ перебуває поза часом, але збагнути його можемо тільки в процесі, який протікає у часі. Як каже Еліот, «тільки часом долається час».
Переосмислені міфи про мати-землю концептуально знаходять себе в книзі Джеймса Лавлока, члена Британського королівського наукового товариства, «Гея – новий погляд на життя на Землі», про що я напишу іншим разом.
---------------------------
*Природа – початкове значення грецького слова physis; первинна сила зросту, джерело енергії;
**Герман Нортроп Фрай (1912-1991) – канадський мислитель, освітянин, знавець і теоретик літератури, історик ідей, соціальний критик, пастор, професор коледжу Вікторія університету Торонто.
