Базовою соціально-психологічною категорією для успішного функціонування держави є, найперше, довіра. Без неї все фігня. Економічна система без цього мінливого напливу почуттів і розумінь недієздатна: ніхто не понесе гроші в банки, бо знають, що там пастка; ніхто не купує цього товару, бо думають, що то гімно; ніхто не довіряє цій грошовій одиниці, бо впевнені, що валюта краща все одно. Політична система теж, по-ідеї, випливає з цієї домінанти.
У нашій державі парадоксальним чином довіра більше віддана не економічній системі, як то часто водиться в громадян західних країн, попри все-таки дуже умовну дихотомію, а передовсім політичній. Кандидат в народні депутати чи президент більше важать, ніж окремий завод або банк. В принципі все тут зрозуміло, адже останні без перших фактично не в змозі існувати, що б там не говорили прихильники радикальних ліберальних шкіл і мовці тез про дерадянізацію, а в Україні поготів, попри спритні потуги, і доволі успішні, давно уникати державної нагайки представниками «нижчого капіталу». Зате представники «вищого капіталу» скажуть, що держава – це вища суть. До якої , її ненавидячи, поки вона не твоя, треба залюблено рухатися всіма можливими каналами, трактами і рейсами.
Маркс би тут не зламав собі голову, але для країни, що не так давно скинула ярмо його російських «чітал» і «почітатілів», вихід з ситуації, в яку вона втрафила, мабуть не видається альтернативнішим, як зламати голову тій державі і представникам вищого кап. в розгорнутий спосіб і не на кшталт того, що відбувся 1917, а десь того, що вибухнув у Франції в кінці XVIII ст.
Прихід націонал-буржуазії до влади трапився тоді в них не лише через те, що вони перестали любити короля і феодалів, а передовсім через втрату довіри до спроможності і бажання останніх сприяти їм у справах . А ще через виникнення у їхній свідомості іншої базової соціально-психологічної категорії – «любові», яку вони власними зусиллями, і тільки власними, перенаправили від вельмож до себе. Монархісти стверджують, що вкрали. Та любов, ясна річ, що егоїстична, нарцистична, далеко не всенародна, зате така, що повинна була упорядкувати на громіздкому стелажі складних емоційних процесів – віддалити від себе і наблизити до себе, і ненависть, і повагу, віру і довіру. Щось путнє визріло не відразу, але таки визріло.
Що путнє може визріти у нас ? У нас, скажемо чесно, багацько людей себе не тільки не люблять, але й більше лише ближнього свого. Підкатегорією до цієї не-любові слугує не ненависть, як загалом мало властиве почуття для українців, а недовіра. Звідси і постійні зради, тихі бунти, щось таке що унеможливлює ні швидку погибель, ні блискучий тріумф, а затягує її живучою петлею для цілих поколінь безвідмовно від надії, що колись-таки нагряне месія, який відрубає той Гордіїв вузол тотального незадоволення собою і світом навколо, вузол, який насправді ширше і простіше називається не-довірою до всього того, що ти у собі і чужому плекаєш та вишукуєш постійно.
Семантично слово «довіра» давнішнє за слово «віра». Кажуть, що українці віруючі. Ще кажуть, що як би українці не були такими «віруючими» , а «цупко трималися корінь своїх предків», то були б всі без винятку «довіруючими». Довіряли би не владі януковичів і тимошенків, а владі сварогів і макошів, і було би звідтоди потеперъ усьо фест і чотко. Слава Богу, що лінгвістично «віра» передує «довірі»(завдячуємо й мові рідній). Та й суто логічно також, слава Богу. Погано, що логіка не у всіх присутня або не домінує хоча б.
Логіка повинна би також підказати, що в разі бурхливих революційний процесів левова частина явища, що перебільшено зветься соціумом, розпадеться на тих, що «скоріше полюбили себе», вони ж «нова еліта, – майбутня», на тих, що «давніше полюбили себе», вони ж «стара еліта, – номенклатуро-олігархія», і тих найбільше, що полюбили або «нових», або «старих». Позаяк так сі стало, що суспільство се до кісток консервативне, то не додає віри у те, що зміни відбудуться скоро. Що не мало би сильно засмучувати консервативне суспільство, за логікою…
Найскладніше в цьому нерівному любовному трикутнику полюбити всі його кути рівномірно. Але ж доведеться, інакше без твоєї любові до розміру, без твоєї віри у розмір і, головне, довіри до триєдності розміру ти станеш дво-і одновимірним. І точно не попадеш в якийсь новий-старий Рай, що називається якось Рада…
І ось ти читаєш ці рядки, мозолиш баньками ахінею про рай, раду, віру і довіру, вдивляєшся примружено в світлину – і ти ніц не в раю і не радий, зате ти віриш, віриш трохи, що раз він надів вишиванку, значить на якихось наступних виборах ти його, імовірно, побачиш в якихось списках…; раз він у вишиванці по шию, а в капелюсі по вуха, значить він гуцул тіко від п’єткі до горлєнкі …(не забувай про серце, сердего !); раз він від сонця окуляри начепив, візьме, точно візьме, і не поділиться ні з ким .
Слухай, а може, ти не недовірливий, а просто розумний ?.. Ага, прецінь.
