Розуміння, що твою долю обговорюють у тебе за спиною, — не найприємніше відчуття. Тому зрозуміло, що візит держсекретаря США Джона Керрі до Росії і його зустрічі з Путіним і Лавровим, які зазначили потім, що переговори пройшли "чудово!", у Києві сприйняли без захвату.
В Україні багато хто давно й наполегливо говорить про необхідність активніше залучати США до врегулювання російсько-українського конфлікту, однак мають на увазі при цьому відновлення Женевського формату, де за столом переговорів будуть і США, і ЄС, і Росія і, звісно, Україна. "Вирішення "українського питання" без України — неприпустиме", — заклопотано повторюють у Києві.
Втім, Керрі телефонував перед поїздкою в Сочі президентові Порошенку, а потім іще раз — уже після спілкування з хазяїном Кремля, та й в Анталії він зустрічався з українським міністром закордонних справ Клімкіним, а в Україну наприкінці цього тижня прибула не тільки помічниця держсекретаря В.Нуланд, а й командувач сухопутних військ США в Європі Бен Ходжес з представниками ВМС США. Проте "російська преса майже тріумфує: "великі дядьки" знову вирішують долі світу, "Вашингтон готовий іти на компроміси з Москвою", "у відносинах Росії і США намітилася відлига", "американцям без Росії ніяк не обійтися".
Чому візит Керрі відбувся саме тепер? Адже нога держсекретаря не ступала на російську землю ось уже два роки (планований наприкінці січня візит було скасовано, і дорогою на Мюнхенську конференцію Керрі тоді відвідав Київ, а не Москву).
Згідно з наявною інформацією, по дорозі на зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО, Керрі зупинився в Сочі, щоб попередити особисто Путіна про неприпустимість нового наступу сепаратистів і сил РФ на Сході України. У тому, що Вашингтон має повну інформацію про накопичення бойовиками озброєнь і техніки поблизу лінії розмежування в Донбасі, і звідки береться все це смертоносне "багатство", сумніватися не доводиться.
Однак окрім України, у Вашингтона насправді є низка питань, які він, мабуть, міг би й далі намагатися вирішити самостійно, але, очевидно, вважає, що участь Росії могла б дещо прискорити і полегшити процес. "Між нами є дуже і дуже глибокі розбіжності щодо основ європейської безпеки і глобального світоустрою. Президент Обама — за подальший діалог з Росією з приводу цих розбіжностей і суперечливих питань. Держсекретар Керрі — за подальший діалог з міністром закордонних справ Лавровим з питань, де наші інтереси збігаються", — цитує Бі-Бі-Сі слова головного радника з питань Росії апарату Білого дому С.Волландера. Скупо позначений порядок денний сочинської зустрічі окрім України містив Іран, Сирію, "Ісламську державу". Про деталі чотиригодинних переговорів сторони не поширювалися. Експерти ж розмірковують про те, що в міру наближення підписання довгоочікуваної і вистражданої угоди з Іраном щодо його ядерної програми, наміченої на кінець червня, Вашингтон хоче заручитися твердою підтримкою Росії і, можливо, спробувати вмовити її почекати з продажем Ірану ракетних комплексів С-300. Погіршення ситуації в Сирії спонукає Вашингтон до спроби переконати Путіна змінити його позицію щодо цієї проблеми і використати російський вплив на Башара Асада. Терористична загроза, що походить від угруповання "Ісламська держава", яке захопило частину Сирії, Лівії та Іраку, — також топ-тема американського зовнішньополітичного порядку денного, якій було приділено увагу в Сочі.
Китай публічно не згадувався. Однак навряд чи помилимося, припустивши, що буйне квітування російсько-китайського співробітництва і його можливі антиамериканські плоди — також одна з причин, що змусила Білий дім відправити Керрі до Путіна "налагоджувати діалог". "Великий тато Сі" по праву руку від Великого Пу на грандіозному параді в Москві 9 травня, китайські солдати, що марширують Красною площею… Демонстративна дружба останнім часом Москви й Пекіна не те щоб уже лякає Вашингтон, швидше, поки що дратує. Пекін недавно заявив, що не бачить у США стратегічного противника. І у Вашингтоні чудово розуміють, що співробітництво з першою економікою світу — Сполученими Штатами — для Піднебесної значно важливіше, ніж з технологічно відсталою Росією з її економікою, виснаженою падінням цін на нафту і газ, а також санкціями. Однак військово-технічне співробітництво Москви й Пекіна, фінансове підживлення Росії Китаєм в умовах західних санкцій усе ж таки діють на американські нерви. Розплювавшись із Заходом, Росія демонстративно всім корпусом розвертається на Схід. Путіна не запросили на саміт "великої сімки", що відбудеться незабаром? То він у себе на батьківщині два саміти проведе — БРІКС і ШОС, на які, до речі, знову приїде китайський лідер.
Офіційний сайт медіазабеспечення святкування 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні Під час візиту Сі Цзіньпіна до Москви минулого тижня між РФ і Китаєм було підписано понад три десятки угод у різних сферах, серед них — договір про ненапад у кіберпросторі. Нагадаємо, що рік тому РФ уклала з Китаєм угоду на 400 млрд дол. на постачання природного газу протягом 30 років — з 2018-го по 2048-й. Росія має намір залучити Китай до своєї "місячної програми" — створення наукової станції на Місяці — та інших космічних проектів, сама ж стане інвестором банку розвитку, створенню якого як альтернативи західним фінансовим інституціям сприяв Китай, а Штати всіляко перешкоджали. Росія разом з Китаєм створює далекомагістральний літак. Китай купив у РФ новий ракетний комплекс С-400. Цього тижня Росія і Китай проводять перші спільні військово-морські навчання в Середземному морі. Китай і РФ… словом, знову "брати навіки". І хоча навіть у путінській Росії дехто насмілюється притишено зазначати, що в цьому тандемі Москві відведено роль "бідного молодшого брата", не нам пащекувати з цього приводу. Співробітництво України з Китаєм знову ледь жевріє.
Будучи зовсім недалеко, Сі Цзіньпін до Києва не зазирнув. Зате відвідав Білорусь, яка отримає від Піднебесної кредитів на 7 млрд дол. і грантову допомогу. Лідери Китаю і Росії бачилися торік п'ять разів. А в нас згасли навіть чутки про нібито планований на кінець весни візит до Китаю міністра закордонних справ і на кінець року — президента. Очевидно, не складається…
Та повернімося до залишеного нами в Сочі Керрі. Про приєднання Штатів до "нормандського формату" так оголошено й не було. Хоча напередодні візиту американського держсекретаря наближені до Кремля ЗМІ висловлювали припущення про наявність таких побажань у Вашингтона. Очевидно, в Білому домі вважають, що Америці варто й далі залишатися за кадром, але міцно тримати руку на пульсі врегулювання кризи навколо України. Це зручно: у разі великої невдачі можна звалити провину на Європу — мовляв, знову не змогла без нас вирішити власні проблеми, у разі успіху — заявити: "Та ми ж увесь час були поруч і допомагали!". Наприкінці другого президентського терміну американські лідери думають про одне — своє місце в історії. Нобелівському "голубові миру" Обамі не потрібна ні холодна війна з Росією, ні, тим більше, гаряча чи, боронь Боже, ядерна. Можливо, після ігнору західними лідерами московських святкувань 70-річчя перемоги над фашизмом візит Керрі — спроба миролюбного Обами на контрасті дати Путіну можливість відчути себе причетним не тільки до створення, а й до розв'язання світових проблем, дати шанс зберегти обличчя — і в себе в країні, і на міжнародній арені.
Чи здадуть при цьому Україну в тому розумінні, яке нав'язують російські ЗМІ, котрі зловтішно очікують, що незалежну змахнуть зі світового столу, як учорашні ковбасні обрізки? Сумнівно. За нерішучість в "українському питанні" Обаму критикують навіть демократи, республіканці ж, що ближче до виборів — то зліші. Тож якщо Обама не хоче зробити рідній партії й Гілларі Клінтон, що називається, ведмежу послугу, то на значні поступки Росії він не піде. Але компроміс може стати для нас паліативом…
Наступного дня після російсько-американської зустрічі в Сочі держдеп визнав за потрібне внести ясність: візит Керрі не означає, що відносини Москви і Вашингтона поліпшилися, "перезавантаження" не було. "Держсекретар Керрі рішуче озвучив позицію щодо України", — уточнив представник держдепу Д.Ратке. Д.Керрі звернув увагу на факт порушення режиму припинення вогню, зокрема в районі Широкиного. Зазначив, що з боку Росії триває сприяння сепаратистам, і чітко дав зрозуміти, що пом'якшення санкцій проти РФ можливе лише після повної реалізації Мінських угод.
Що ж до коментаря з приводу слів Петра Порошенка про те, що Донецький аеропорт буде звільнений Україною, то на запитання російського журналіста Д.Керрі відповів, що наразі не бачив цих заяв, хоча чув про них, але зовсім "не знає контексту". Проте держсекретар заявив, що "коли справді президент Порошенко виступає за те, щоб почати нині якісь силові дії, то ми порадили б йому двічі подумати, перш ніж так вчиняти, бо Мінські угоди виявляться тоді під серйозною загрозою".
Але в Туреччині на засіданні міністрів країн НАТО Керрі ще раз повторив свій меседж Москві: "Це критичний момент, коли Росія має почати виконувати Мінські угоди. Санкції не є нашою метою, але вони залишаться доти, доки Мінських угод не буде виконано. І йдеться про повне виконання".
У досить жорсткій спільній заяві Комісії Україна—НАТО акценти теж розставлено цілком ясно: на Росію покладається значна відповідальність за виконання Мінських угод, вона "повинна припинити постійну й умисну дестабілізацію Східної України, надаючи політичну, військову й фінансову підтримку бойовикам, відвести свої війська й військову техніку з території України й від українського кордону, а також повністю підтримати політичне врегулювання конфлікту, який забрав життя понад 6 тисяч людей…"
Через три місяці після Мінська-2, по суті, не виконано жодного з 13 пунктів підписаного там Комплексу заходів. Цього тижня СММ ОБСЄ знову констатувала: повного припинення вогню немає, обидві сторони не завершили відведення важких озброєнь так, як це має відбутися за Мінськими угодами. Офіційний Київ, своєю чергою, повідомляє: з моменту "перемир'я" загинуло 83 українських військових, понад 400 поранено, понад чотири сотні заручників залишаються в полоні бойовиків, понад 30 осіб, включаючи Надію Савченко, — як і раніше за ґратами в Росії.
Про невиконання Мінських угод цього тижня говорили всі — і Порошенко, і Керрі, і генсек НАТО Столтенберг, і канцлер Меркель. Але при цьому всі наполегливо повторювали, що ці документи — "головний", "оптимальний", "основний" шлях до миру. Бо інших пропозицій ні в кого просто немає і, будемо тверезо дивитися на речі, нікому вже й не хочеться напружуватися, щоб шукати інші рішення. От і чіпляються, як за останню соломинку, за цей незграбний, украй суперечливий і навряд чи здійсненний Комплекс заходів.
Кремль змінив свої цілі й завдання щодо України? Цілком очевидно, що ні. Перекидаючи в Донбас дедалі нові партії озброєння і техніки, відправляючи "пустувати" у європейському повітряному й морському просторі свої літаки й підводні човни, він тримає в напрузі не тільки Україну, а й досить успішно — Захід, змушуючи останній спонукати Київ поводитися сумирно й слухняно. Питання в тому, де межа цій слухняності? Де та "червона лінія", за якою компроміс переходить у капітуляцію?
Відразу ж після Мінська-2 спікери Банкової і депутати з Блоку Петра Порошенка на всі лади розхвалювали досягнуті там угоди, називаючи їх "дипломатичною перемогою Києва", тоді як самі дипломати не під запис визнавали, що ці домовленості погані настільки, що навіть хороші — бо навряд чи здійсненні. Нині, публічно визнаючи свою повну прихильність стосовно Мінських угод і готовність іти до кінця в їх виконанні, у Києві болісно шукають обхідні шляхи з мінської пастки. А Кремль цього тижня руками лідерів "ДНР"/"ЛНР" знову відрізає червоними прапорцями шлях із цієї пастки. Порядок слів інший, "хотєлки" — ті самі. У запропонованих сепаратистами змінах до Конституції України — і позаблоковий/нейтральний статус нашої країни, і, по суті, найширша автономія окремих районів Луганської і Донецької областей, і можливість укладати договори з іншими державами. АТО мають припинити, економічну блокаду Донбасу повністю зняти, місцеві вибори провести без участі українських партій, представники яких причетні до проведення АТО. А український уряд повинен укласти з окремими районами Донбасу угоди про економічний, соціальний і культурний розвиток цих районів, та ще й сприяти розвитку транскордонного співробітництва цих районів — зрозуміло, з ким. Ось так загалом виглядає виконання Києвом Мінських угод в уявленні Кремля та його маріонеток.
У Києва, зрозуміло, бачення інше. Його ключові вимоги — виведення російської техніки й військ з нашої території, відновлення повного контролю України над українсько-російським кордоном. Захід же хоче якнайшвидших виборів, щоб, позбувшись Захарченка, Плотницького, Пушиліна й інших одіозних осіб у "політичному процесі", нарешті посадити Київ за стіл переговорів із "законно обраними" представниками "окремих районів" Донбасу і, зітхнувши з полегшенням, із почуттям виконаного обов'язку зайнятися власними проблемами.
Цього тижня СММ ОБСЄ заявила, що проведення виборів в окремих районах Донбасу неможливе без припинення вогню й відведення важких озброєнь. Згодні. Але де ж у цьому списку умов іще й виведення всіх російських військових та озброєнь з території України, відновлення контролю над кордоном, без виконання яких, як неодноразово наголошував Київ, проведення легітимних виборів неможливе?
І канцлер Меркель, і міністри країн НАТО вітали створення й початок роботи чотирьох підгруп тристоронньої контактної групи (нагадаємо, що на їхньому якнайшвидшому створенні особливо наполягала Москва). Але при тому, що всі визнають невиконання навіть перших пунктів мінських домовленостей, у Донбасі як і раніше точаться бої, немає повного відведення важкої техніки від лінії розмежування, а Росія завозить усе нову, роботу вказаних вище підгруп цього тижня почали… з економічних питань — банківської сфери "окремих районів", відновлення інфраструктури й поновлення роботи підприємств. Нагадаємо, саме про ці пріоритети говорив Лавров напередодні Мінська-2…
Не києм, то палицею, не військовим наступом, то реалізацією Мінська-2 у московській інтерпретації Кремль крок за кроком просувається до своєї мети. І не потрібне відпрацьовування ніяких тринадцяти сценаріїв і теорії ігор американських учених, щоб усвідомити очевидне: замороженому конфлікту в Донбасі бути. Хтось бачить іншу перспективу?
У принципі, вона можлива. Якщо легкодухо не благословляти підписання документів, невигідних твоїй країні. Якщо не перетворювати війну на бізнес, який забиває хурами дороги на Схід і бензовозами дороги зі Сходу. Якщо не говорити Конгресу — одне, Меркель — друге, а Суркову — третє. Якщо боротися з корупцією, а не "обилечивать" корупціонерів. Якщо битися за свою армію, а не за прибуток від ВТС. Якщо проводити реформи системно й жорстко, а не буклетно-піарно. Якщо створювати приводи для поважання країни, а не для втоми від неї. Втоми, яка провокує бажання домовитися про все за нашою спиною.
Тетяна Силіна,
Дзеркал тижня. Україна,
