У двокімнатній квартирі на другому поверсі совкового монстра з облупленими балконами по вулиці Чорновола мешкає двійко похилих, зв’язаних шлюбними путами, суспільним становищем і взаємною ненавистю.
Оленка і Антось — двірники з максимальною продуктивністю праці і мінімальною зарплатою. Їхні почуття знаходяться на побутовому рівні, бо відчувають спрагу, холод і голод. Однак це не вадить їм лишатися людьми і час до часу дуетом перечитувати Стуса або споглядати на побляклому екрані чорнобілого телевізора «Вавилон ХХ». Єдине, чого бракує, — будильник. Справа в тому, що кожного досвітку їм треба виходити на роботу, та опісля вечірніх ігор звестися не так уже й легко, і тому вони постійно спізнюються, а будильник якраз би й залагодив цю неузгодженість. Однак жодне з подружжя не годне насмілитись придбати такий необхідний апарат, і тому вони продовжують баритися, викликаючи невдоволення у керівництва, позаяк відмовлятись від ігор теж не в кайф.
Але попри забави, дітей у них так і не завелося. Живуть собі тихо-мирно та колобків регулярно випікають, сподіваючись, що хоч один зробить спробу втечі, одначе і колобки тепер ліниві повелися, бо тікати й на гадці не мають. А от цього вечора Оленці приболіло в животі, і вони з чоловіком вперше за сорок два роки спільного існування відмовились від традиційних ігрищ і лягли спати голодними. Вдосвіта пробудились від охкання. Стогнала сама Оленка. Вона народжувала. Антось приніс теплої води і чистих рушників, а відтак витріщився розгубленим поглядом у розставлені ноги, дожидаючи, коли вже там щось покажеться.
Сподіванка не виявилась марною, бо за трохи недовгого часу на світ з’явилося нове чудо природи і техніки — новесенький будильник з усіма теперішніми наворотами (вмонтованим туалетом, кавовим апаратом, автоматом для поповнення рахунків і маленьким-маленьким макдональдзом). Циферблат виготовлено з нержавіючого пластику, а фон застелено багряним китайським оксамитом, який створює атмосферу світанку, що якраз починається, і тому щасливим батькам знову ж таки треба йти на роботу. Та оскільки вони на восьмому небі від того ж таки щастя, то їм здається, що все одно не встигнуть, і цього дня їхній район буде занапащений пилом, недопалками, листом, слиною та іншим мотлохом, який ми намагаємось не помічати на вулицях наших міст.
Нарекли свого первістка Міськом, за іменем Оленчиного вітця. Він будив їх щоранку, і тому на роботу завше приходили вчасно. І зажили в добрі-радості.
Однак не все так гладко, як у раковині, бо часом трапляються тріщини. Так вийшло, що з вулицями вже справувались, а власне житло зробилось трохи занедбаним. Саме зробилось. Саме собою. Так часом трапляється. Й от ґаздиня не вдержалася і давай прибирати. Аж курява здійнялася. Відчинила вікно, щоб до кімнати зайшло трохи диму з вихлопних труб, який прийнято йменувати свіжим повітрям, і поставила Міська на підвіконня поряд з вазонками. Думає, най подихає дитина, бо захлинеться цим безприкметниковим пилом. А ось уже і вазонки поливає, граціозно вихиляється, — навіть би не сказати, що їй стільки, як є, — і випадково зіштовхує Міська.
Випадок став летальним, а не літальним, оскільки політ не вдався, а поверх другий все-таки. Є кілька метрів, і, до того ж, внизу тротуар, а Місько був ніжним і від зіткнення з твердою шершавою поверхнею розсипався в друзки. Батьки, звичайно, не могли пережити такої біди, та оскільки серця не спинялись, то вони позапалювали свічки, помолились за упокій синової душі, поставили на підлогу вазонки, вилізли на підвіконня і, дуетом декламуючи «Отак живу: як мавпа серед мавп…», стрибнули в безодню асфальтів і сірих людей.
Ха! Як той казав: на жаль, люди не будильники, а поверх, як відомо, тільки другий, і відплатою за їхню неуважність у поводженні з чадом стали кілька переломів, цикл подряпин і низка синців, які скоро вигоїлись, кістки зарослися, і з огляду на обставини довелося жити далі. А поряд із життям іде робота. Вони знову підмітають вулиці і не турбуються, що можуть спізнитися, бо кожного досвітку прокидаються від жахливих снів про Міськову гибель. А вечірні ігри уже в історії.
