Сенс ковчегу заповіту я зрозумів, читаючи мемуари полковника Лоуренса, котрий під час Першої Світової війни був закинутий британською розвідкою на Аравійський півострів бунтувати місцевих бедуїнів проти турків. Араби боялися – весь час розбігалися, і не можна було довести жодної битви до кінця.
З метою підтримати бойовий дух, Лоуренс наказав зробити великий ящик, набити його камінням, обв’язати ланцюгами, обвішати замками і поставити при ньому постійну охорону в сорок чоловік. Там була секретна зброя, як вважали араби. І оцей ящик тягався з великими труднощами з місця на місце, і дезертирство було вже не дев’яносто відсотків, як завжди, а всього лише сорок. Араби стали перемагати і вірили в успіх, поки ящик полковника Лоуренса був з ними.
Мойсей тягав за собою ковчег з подібною метою. Євреям недостатньо було того, що він вивів їх з Єгипту; недостатньо було бачити перед собою геніального вождя, недостатньо чути голос Бога, недостатньо власної чисельності і сили. Їм потрібен був ящик, який підтримував їхню віру.
Ми такі самі, як євреї і араби. Нам мало Бога, потрібна містика. Мало Всесвіту, потрібна нерухомість. Мало нації, потрібна велика будівля з гербами на дверях і флагштоками обабіч. І охороною, яка вартує святая-святих – те саме, що у своїй скрині ховав Мойсей чи в своєму ящику полковник Лоуренс.
Нині банки - наші ковчеги. Раніше там було золото, згодом папірці, зараз лише безготівкові електрони стрибають в їхніх комп’ютерних мережах. Розкішні фасади, масивні портали сакралізують порожнечу. Допоки ми віримо в неї, світова економіка росте не зважаючи ні на що.
