Чи Франківщина подуріла? Чи вся Україна ще більше? Неофіційні соціологічні опитування свідчать, що значна частина прикарпатців готова найперше і найохочіше віддати свій голос за дуже-ну-дуже-радикальних-політиків. А до виборів лишився місяць, люди-добрії…
Кілька місяців тому без особливого задоволення писав у блозіпро те, що найближчі парламентські вибори пройдуть деінде під егідою «адреналінозалежних» на противагу «серетонінозалежним». А найбільшим «адреналінчиком», як показали президентські вибори, для все ще суттєво немалої частини українського народу, виявися надзвичайно патріотично-рішучий і суперрадикальний Олег Ляшко. Ще й трохи «кокаїнчиком», певно.
«Адреналінозалежні» чи «серетонінозалежні», а політична система поки що все одно незмінно-ритмічно дихає під егідою олігархів, і, вочевидь, не збирається видихатися, поки з ними так ревно, так неухильно «бореться» сам Ляшко і ті, хто в тій чи іншій степені мавпують його, ловлячи жирну трендицію успіху нальоту. Ще б пак, попробуй воювати на «два фронти» - з корупцією, олігархами – тут, і кацапами – там. Та ти, чоловіче/жінко, загнешся, якщо ти просто кандидат у депутати, не пов'язаний з іншими «воїном світла і честі» - льовочкіними різної масті: львочкіними минулого, льовочкіними теперішнього і льовочкіними майбутнього. Кожна область має свого потенційного львочкіна, й не одного либонь, майже кожне місто і село – свого ляшка. Така-то житейська фігня. Такі реалії сьогодення, теперішня Україна багата не лише співунами, а й диригентами і їхніми агентами.
Недурно регіонали не пішли на вибори, новотечії в політиці задає не один такий Ляшко з подачі горе-олігарха фірташа, а найчіткіше незмінні ахметови-колєснікови, які воліють більше вже не прикриватися мандатами, а тупо добазарюватися з теперішніми господарями Ситуації і засилати, запихати своїх козачків по списках і мажоритарках в обмін на «вічний мир» (а це вам не «вічне перемир’я» з канапами) і «вічне бабло», як завжди, під видом «вічного бла-бла-бла-га для всіх-усіх». І хто думає, що риги втратили гет-чисто вплив на нескореній Галичині, то й читати уміє тільки офіційні біографії кандидасів і вірить у магію бабок, що ворожать на картоплі і каструлях, провіщаючи про прихід чергового месії з топірцем і у вишиванці, а не у магію просто бабок.. Як і ті, що думають, що погані – то тіко регіонали і їх клани.
Утім, вернімося до воїнів , як не верти, менших калібрів. Дивишся на це видовисько «передвиборчого хакі», навіть після того, коли на Донбасі запанував «мир і спокій»: один споряджає, заправляє, відправляє, другий воює страх-страхітті, третій-десятий-двадцятий мало не Москву закликає і збирається бомбити – одне невідомо: на F-35 чи Су-35 ? Ну просто жесть ! Та їх всіх треба судити тільки за те, що такі козаки-джедаї аж до виборів морозилися, до останнього тягли, не брали в руки гвинтівки і не гнали москальню за пороги таганрогів – скільки часу і людей утратили !... Де вони були у березні, коли Крим вороги окупували ? Тренувалися в тирах, на полігонах, чи, у кабінетах політичних маркетологів ?.. Силачі.
І коли питаєш людей, котрі дійсно, без бутафорного гівна воюють, кожен день заглядають смерті у вічі, не фуфлові і не фуфельні герої, то прославлений вояка Ляшко і йому подібні, без огляду на партію і індивідуальний статус, викликають у них щиру відразу і тихий глум. Чому, як правило, тихий, бо, до честі ляшків, вони дійсно кидають час від часу порядну суму грошей на потреби війська, батальйонів. От тільки це гроші олігархів, які ті самі ляшки спробують повернути їм сторицею за будь-яку ціну – у тої ж армії, коли позірний мир з москвою і не українська, а хохляцька натура миритися з ворогом зовні, аби сваритися з рідним ворогом-воріженьком всередині досхочу, увійдуть у свою другу стадію всенародного фейку (дай Боже, щоб цього не сталося). А за додаткові гроші солдати дозволяють пофотографуватися з ними пліч-о-пліч, сфотографувати зброю, попіаритися на своїх іменах – армія бідна, люди виживають, в них камінь, якщо і полетить, то тільки в найостаннішу чергу.
Та в чому, все таки, феномен Ляшка і його блідих копій з вилами-автоматами на Галичині і в Україні в цілому ? На мою думку, у тому, що суспільство наше, у переважній своїй більшості, хоче воно того чи ні, ще досі архаїчне, ветхозавітне, і через те – незмінно одноманітно емоційно забарвлене.
Була барва Ющенка – помаранчева – стерлася, появилася біла барва Юлі, теж втратила колір з часом – намалювалася Свобода зі своєю. Особисто у мене, після останніх подій із набуттям, чи, радше, спробою набуття, частини Донбасу особливого статусу, стійке відчуття, що наступним президентом буде точно Ю. Тимошенко (дай Боже, щоб не дочасно, бо країна може не витримати стількох «яників») – за простою, як двері стайні, логікою виборця: розчарувався в другові - зачарувався його ворогом. Чаруватися Юлією Тимошенко завжди краще, ніж її з плином часу політичними конкурентами, поки що історія тільки підтверджує цю так би мовити неспростовну істину, майте на увазі, голосуючи за місяць до Ради, якщо хочете змін вже і тепер, або потім.
Потім розчарувався в Юлі – зачарувався, наприклад, Юрою. І таким робом ще можна до Вітренко чи Королевської дійти – приклад Сірьожи Сильного має давати наснаги всім фєніксам великої і малої фєні, гіпотетично, навіть януковичу. Пам'ять стирає неприємні файли назавжди, а під дією голого слова – важливим архаїчним елементом, ніби замовлянням і проклинанням, як колись в старі-добрі часи, – в цифрову еру завантажує нові-старі. Особливо, коли суспільство саме старіє і не помічає нічого і нікого нового, бо все нове, воно вважає, або від лукавого, або від старого лукавого – коли дійсно так, то така народна мудрість воістину велика сила. Та не завжди так і не все воно старіє без мудрості. Чи не тому першого президента-галичанина, приміром, Тараса Случика, і першого в історії дев’яностолітнього президента, Тараса Случика, дочекається, зрозуміло, не весь теперішній народ у повному складі. Ось вам і Мойсей.
Архаїчне і утомлене цивілізаційними викрутнями в дорогих галстуках, з айпедами і золотими кредитними картками, основна маса суспільства, яка подібного собі дозволити не може і за сто років безпросвітної праці, їм більше не довіряє і не хоче довіряти. У час загальної брехні з моря підсвідомого на арену реальності виходять акули з вилами і зброєю, все те, що віками вселяло надію на повернення справедливості і живило народну свідомість міфами про довбушенків. Скільки всерйоз людей щиро обурилися, що Порошенко потис руку путіну, замість того, щоб йому тією ж рукою публічно щосили врізати ! Це яскравий приклад, як руйнується - і без того хитке -сприйняття цивілізації, з її марудним і хитросплетеним набором правил, ритуалів, методів. Утім у цьому винна і сама цивілізація, в даному прикладі – Західна, яка під натиском московсько-ординських антицивілізаторів, що ті так уміло грають на її таких же примітивних, як і в Орди, тільки дещо іншого плану/виду, інстинктах до споживання і самовідтворення в достатку, просто пасує – не дає того, без чого жодна цивілізація ніколи не вистоїть проти антицивілізатора – летальної зброї тим, хто завис у проміжній частині багатовікового світового конфлікту і силкується звідтам вибратися.
Сила очікуваного виборцями від політиків слова, слова про справедливість і насильницьку розплату над поневолювачами-магнатами-корупціонерами – доправляє віру чи сподівання у ту «правду», чи, в кращому разі, сподіваному разі, «півправду» до пункту «правильний вибір». Пацанам і дєвкам із «цивілізації», за Шпенглером і Тойнбі, нема чого робити довго тут, поки політична культура, за Алмондом і Вербою, важко долає сходи від «патріархально-підданської» до «активістської». Утім, кому з нас до радості, а кому до печалі, значно швидше, ніж у ворожій Росії.
Ось чому умовні і безумовні ляшки переможуть – ненадовго, якщо переможуть. А виборцям, ну бігме без джинси, краще проголосувати, коли вже не сила за якусь там «цивілізаторську» «Самопоміч», то «архаїчну» «Свободу» – доконче. А ще краще за висуванців від «Правого Сектора». Бо, чесно, «свободівець» чи «секто рівець» не впаде від щелбана, не посміє… А «русская зіма» пройде, минеться, Українська Весна – не минеться, прийде. Не назавжди, але надовго.
Все, що написано про «вояків» не стосується тих кандидатів у народні депутати, які дійсно билися зі зброєю проти агресора чи на правах волонтерів постійно допомагають людям. Їм за це щира честь і шана. А за інше – покаже час і місце.
