Десь із матеріалів ресурсу "Лівий берег" запам’ятався заголовок "Армія золотого унітазу". Це про тітушок і бюджетників, зігнаних на Антимайдани.
Для повноти образу варто було б вжити словосполучення "Раби золотого унітазу", як у казці про лампу Аладіна, де джин – раб лампи.
Далі ж можна вправлятися у епітетах, все прив’язуючи до лампи, чи то пак золотого унітазу, як символу влади… Його солдати, агенти, прихильники, формальні опоненти, а в кінцевому рахунку все одно – раби.
Словом, я пишу, а ви підбирайте для моїх героїв образ.
Приміром, травлять наші патріоти зі "Свободи" нардепа від Тисменицького округу В.Купчака. Закидали його готель яйцями, залили паркан оселі фарбою. Мовляв, хай стане на коліна і покається…
Я не захищаю і не звинувачую Купчака. Все вже сказано до мене. Не можу зрозуміти іншого, чому не каються ті, які гарантували його виборцям як кришталево чесну людину.
Адже мешканці Галича, наприклад, можуть пригадати сцену, коли в центрі міста лідер "Батьківщини" Яценюк обійняв майбутнього нардепа за плечі і сказав вірити кандидату як йому…
Та й, зрештою, ще не згасло в пам’яті виборців, як Шлемко і Сич, мов ведмедя на ланцюзі, водили Купчака по всьому 84 окрузі, гарантуючи і гарантуючи…
Звичайно ж, особливої уваги у цьому випадку заслуговує полум’яний спіч щодо підданого остракізму депутата (http://www.youtube.com/watch?v=qPDVuKuGMzU) лідера "Свободи" в телестудії РАІ (14-16 хвилина), де він гаряче запевняв: "…він є тим єдиним, узгодженим кандидатом (Купчак) від усіх об’єднаних сил опозиції, кандидатура узгоджена і крапка!"
Мені, особисто, зрозуміло, чому не каються наші ополідери. І чому ніхто з них навіть голову не похилить і у відставку не піде, та й мандат не складе. А лише продовжуватиметься безконечна говорильня найщиріших лідерів. Хоча б, здавалося, у нормальній, приміром, фінансовій практиці гарант (протектор) цілком реально відповідає за свого протеже своїми грошима. А в нормальному суспільстві, у політиці – щонайменше честю, а то й посадою.
Люди ж, у свою чергу, страждатимуть на майданах не лише за ідею, а й за м’які крісла одомашнених опозиціонерів. Річ у тім, що в кожного з наших псевдодостойників є потаємний коштовний унітаз, біля якого при існуючій системі теж є свої раби.
Єдине, що мене тішить у цій ситуації, що з кожним днем в Україні їх стає все менше…
