Передостанній тиждень листопада року 2013-го позначений в історичному масштабі трагедіями та поразками для України. Безхребетний програш національної збірної з футболу, річниця голодомору-геноциду, а тепер до всього, ну дуже очевидно, додалася Європоразка з Євротрагедією пополам.
Та для великої частини українців це все не має або великого значення, або взагалі ніякого. От балакають поінформовані піплоїди(не всі ясен пен) на фейсбуках і на вулицях : ну янчик-братуха дав ! нЄожиданс внатуре… щас главно запастись попкорном і втикати шо буде далі, а далі може буть такєєє – акцкий сотона !
А далі може бути таке…, що ти сидиш тихо, нікого не чіпаєш, смачно преш білий комбікорм і смокчеш з трубочки солоденьку в очікуванні пережити екшен безболісно, як тут, трясця, якась потвора зі зброєю в 3-D форматі розвертається до тебе мордякою – і грохає ним безжально не тільки акторів другого плану, а й тебе, зненацькованого й зацькованого. А потім починається м’ясорубка, як у Тарантіно, і ти прозріваєш всю суть словоформи «ацкий сотона», занесеного на береги Вітчизни, як майже завжди, з країни Моксель.
Ти думаєш, ти думаєш.., якщо ти ранений, а не мертвий, звісно, що Х-тось поплутав тупо рамси або фільмєц на худой канєц. Проте недрімотний інстинкт самозбереження, чи не єдине, що функціонує в тебе незалежно від настрою, тиску, гемоглобіну, рівня цукру в крові і iq, швидко штовхає тебе в напрямку не світсько-цивільних рефлексій, а невідкладного виходу з того кривавого і сюрреалістичного кінотеатру, не дивлячись, хто, чого і в кого смалить. Там тим махом забуваєш обуритися, чому на дверях відсутній напис «Вихід» , твої очиська спостерігають тільки «ВХОД» і «EXIT», і, як то буває не в кіні, а в житті, не вспіваєш добігти, падаєш каменем на самому порозі дверей без жодного позначення і ознак притомного життя.
Все, що ти встигаєш помітити перед глибоким і довгим зануренням в інобуття, те, що ти досі глядач, природно ще пасивніший , ніж до того, а значить – існують як ніколи Добрі і Погані в зрежисованому сценарії, а фільм називається «Тіні не забутих предків», трохи з відхиленою сюжетною лінією відносно оригіналу, і фільм об’єктивно хороший ба більше – необхідний. Лють, розпач і жалкування – водночас за втечу і за неприЄднання – все, що ти відчуваєш-відчути перед остаточним…
… Ти судомно прокидаєшся зі страшного сну ! Обмацуєш себе і обдивляєшся в люстерку, чи цілий і непошкоджений, виявляєш себе живим, та з синяками: певно, падав з любого ліжечка, думаєш собі, вставав і падав, падав і вставав.. Тебе раптом обгортає таке невідступне почуття передивитися ретрушку « Оранжлав», що ти відразу забуваєш, що сценарій, режисура і продакшн там примітивний, фейк суцільний, за великим рахунком, але бубниш собі щиро під ніс і крізь сльози: оху*нний фільм ! добрий, ніжний, лагідний такий, мочилок, стрілялок, лякалок мало;…просрали ми таланти акторів і творців, таланти з творцями просрали своїх відданих глядачів; ні Оскара, Лева Канського не получили, лузери.
Такого кіна більше вже не буде.
Добре, що сучасні технології дозволяють створювати індивідуальні короткометражки всім, кому не лінь, залишається лишень знайти якісну професійну кіногрупу, а продюсери не забаряться. Це, звичайно, у випадку поганого сценарію, чи, може, таки доброго і нарешті вдалішого ?.. ПРОСТО НЕОБХІДНОГО, ЯК ТІНІ НЕ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ…
Хай там як, а Україні справедливо Слава, своя і чужая.
