Вже стихли емоції після вбивства Бузини і заяви уявної "української повстанської армії". За цей час наші політики майже одноголосно засудили розправу над опонентами міфічного "УПА". І вже, думаю, забули. Проте я не збираюся у цьому коротенькому опусі когось таврувати. І Боже борони мене закликати когось вбивати. Та все ж думки мої далекі від миролюбності…
Скільки я не слухав у парламенті українофобів Бандарєнка і Чечетова чи "смакував" заяви шовініста Єфремова, у мене рука завжди тяглася до пістолета. Уявного. Фактично 22 роки вже незалежної України пройшли для мене у приниженні у мені українського.
Але наші "толерантні" політики постійно відмовляли мені і нам у ненависті і заперечують право на помсту. Хоча сучасна світова практика захисту власного етносу інша. Дехто пам’ятає 5 вересня 1972 року 8 палестинських терористів у Мюнхені убили 9 членів ізраїльської олімпійської збірної. Протягом 20 років МОССАД по всьому світу вишукував всіх причетних до цього теракту і карав на горло. І цей атентат в цивілізованому світі сприйняли із розумінням.
Уже 22 роки в незалежній Україні у різний спосіб всілякі "бандарєнкі" знищують Україну. Останній рік це набуло крайніх, кривавих форм.
Нам нищать душу, тіло. А все, на що ми маємо право – це вмирати на східному фронті чи бути закатованим у російському гестапо.
Україна – це материнська держава для українців. Тобто єдине державне утворення, яке може нас захистити як українців. Оборонити нашу мову, нашу душу, релігію, історію і т.д. і т.п.
Та поки наша держава з цими функціями не справляється. Тому і є "упа" справжнє чи міфічне. Байдуже.
Головне, щоб "бандарєнка" заткнулась.
