Як Потап і Настя знову заробляли у Москві (фото)

Аби мої аргументи були більш зрозумілими, почну з нашої недавньої історії. У шістдесятих – сімдесятих роках минулого століття громадяни СРСР інформацію про західний світ могли отримувати (за незначним винятком) лише з радянських джерел – про «загниваючий капіталізм і його деградацію», про «агресивних і ворожих натівців» тощо. Але саме тоді напівофіційно в країну почали потрапляти західні пісні (Beatles, Rolling Stones, ABBA та багато інших), окремі (хай і цензуровані) фільми, картини зарубіжних митців. Європейська та американська музика захопила молодь, і підсвідомо багато хто почав розуміти, що Захід щось не дуже «загниває», а пісні про любов і дружбу, про красу природи аж ніяк не в’яжуться з пропагандою про «ворожі капіталістичні держави». Нехай і без політичного аналізу, але мільйони молодих людей почали скептично ставитися до пропагандистських штампів і їх уже не можна було перетворити у бездумні «винтики и колёсики системы». Так тоді було посіяно зерна сумніву. Нинішня російська система мало чим різниться від радянської. Влада не зацікавлена, аби прості російські громадяни знали правду про європейські цінності, і, звичайно, про Україну, яка прагне жити за європейськими стандартами. Їм вбивають у голову, що ми нацисти, фашисти, провадимо геноцид російськомовного населення, разом із натівцями загрожуємо російським інтересам тощо. А тепер уявіть сотні російських громадян, які всупереч пропаганді про фашистів приходять на концерт українських виконавців. Вони аплодують талановитій людині з України, вони бачать не фашиста (фашистку), а сучасну культурну людину, вони слухають пісні українською мовою, англійською мовою, російською мовою (а де ж тоді геноцид російськомовного населення?), а у текстах тих пісень – не агресія, а любов до рідної землі, прагнення до миру і повага до всіх людей доброї волі незалежно від раси, національності, релігії, мови. І нехай для початку у одного з десяти, але підсвідомо закрадеться думка: щось не те нам російська пропаганда торочить, чого це ми повинні воювати проти культурної нації, яка в дійсності нічим нам не загрожує? Ось вона – цивілізована мирна відповідь на інформаційну війну! Без політики, без пропаганди, а щирим, добрим і правдивим словом! А коли мова йде про Крим, то це особливо актуально. Бо якщо не чутимуть там кілька років українських виконавців, підростатиме нове покоління, для якого Україна буде звичайним «закордоном», і повернути Крим тоді вже буде нереально, бо ми будемо чужими для тих людей. І знову до Росії. Хтось на одному з форумів написав: «Странные эти украинцы, их артисты едут нас политически и морально разлагать, так они бы им награды давать должны, а они их бойкотируют!». Тож не бойкотувати ми повинні наших митців за виступи в Росії, бо таким чином ми даємо привід російській пропаганді твердити: ось бачите, вони навіть своїх митців цькують, які насмілилися перед вами виступити, бо вони – нацисти, вони антиросійськи налаштовані, а тому Україна – загроза для нас! Навпаки, ми повинні сприяти тому, аби наші виконавці, наші гурти, наші музиканти використовували будь-якнагоду виступати з концертами в Росії, аби всупереч бажанням Путіна і його посіпак звичайні росіяни аплодували нашим талантам і підсвідомо поступово починали розуміти, що щось їм не те говорить влада; аби у них зароджувалася симпатія до сучасної України і її людей. Як це було у часи, коли завдяки західній музиці формувалося уже не зовсім радянське молоде покоління. І не лише співаки, але й письменники, художники, актори повинні за будь-якої нагоди демонструвати росіянам нашу сучасну культуру (звісно, без політики і пропаганди, але щиро, відверто і по-європейськи). Це не ми повинні непокоїтися, що хтось із наших там виступатиме (ми повинні пишатися їхніми успіхами серед громадян Росії, яких штучно намагаються проти нас налаштувати!). Це Путін і його поплічники повинні боятися впливу наших митців на своїх громадян! Бо коли ми кажемо, що часто програємо інформаційну війну, то значною мірою ще й тому, що не навчилися як слід використовувати силу мистецтва у протидії агресивній політиці. (Нехай краще слухають наших виконавців, аніж Кобзона і йому подібних!). На ворожу інформаційну війну ми повинні відповісти мирним інформаційним наступом, і це дасть (звісно, не миттєвий) позитивний результат! Бо навіть якщо сьогодні нам аплодуватиме один із сотні, то через рік таких вже буде десять, а то й більше. Пройдуть роки, Путін піде, але Росія залишиться, і нам треба буде мати справу з її народом. Чи називати це інформаційним наступом, чи народною дипломатією, чи мистецькою дипломатією, не має значення. Але за будь-якої нагоди ми повинні боротися за свідомість тих, кого прагнуть перетворити у наших ворогів. І мистецтво за цих обставин – найкраща зброя! P. S. Схоже, заганяти себе у глухий кут, а потім шукати з нього, вихід стає нашою новою національною рисою. Ми не змогли вчасно відреагувати на події в Криму, не упередили події на Донеччині (рік тому це було можливо), а тепер ще й на фронті інформаційному робимо помилку за помилкою, тоді як на Заході вплив мистецтва на людську свідомість зрозуміли ще у 50-х роках минулого століття і використали його у протидії радянській тоталітарній системі. Василь Т.